ЗНАЧЕННЯ КАРТОГРАФІЧНИХ МАТЕРІАЛІВ ДЛЯ РЕКОНСТРУКЦІЇ СЕЛЯНСЬКИХ РОДОВОДІВ (Подільська губернія кінець XVIII – початок ХХ ст.).

ЗНАЧЕННЯ КАРТОГРАФІЧНИХ МАТЕРІАЛІВ ДЛЯ РЕКОНСТРУКЦІЇ СЕЛЯНСЬКИХ РОДОВОДІВ (Подільська губернія кінець XVIII – початок ХХ ст.). 

Юрій Легун

У статті проаналізована практика укладання планів сіл і окремих ділянок землі на території Подільської губернії з кінця XVIII – до початку ХХ ст. Ці історичні джерела розглянуті як носії інформації щодо осіб селян. Описані основні типи планів, які містять такі свідчення та з’ясоване їхнє родознавче значення. В результаті аналізу автор доходить висновку, що плани сіл, на яких у тій чи іншій формі позначені власники окремих садиб, мають унікальне значення для справи реконструкції селянських родоводів. 

Жодне інше джерело не дає можливості ототожнити родину посполитих ХІХ ст. та її місце проживання у населеному пункті. У генеалогічних пошуках існує кілька рівнів використання картографічних матеріалів. Уже на першому етапі роботи дослідник з’ясовує, у якому населеному пункті проживали об’єкти пошуку, до яких адміністративно територіальних одиниць відносилися ці території, з якими іншими'поселеннями були пов’язані шляхами, ріками, полями, лісами. Йому потрібно уявити географічне розташування населеного пункту, його особливості, розміри. Інколи карти і плани дозво ляють з’ясувати районування поселення, подають традиційні

назви його частин. Для родознавчого дослідження важливі й інші моменти, що можуть відображатися на кресленні – наявність культових споруд, фільварків, панських маєтків, мостів, млинів, інших господарських будівель, кількість і розміри цвинтарів.

Належність досліджуваного роду до певної соціальної верстви також породжує специфічні можливості для використання мап і планів. Наприклад, чимала кількість з них створювалася у потребах церкви. Плани церковних земель, креслення споруд є поживою для вивчення життя і діяльності представників

кліру.

Карти дозволяють не лише окреслити масштаб маєтностей, що належали родинам з пануючих суспільних верств, але й з’ясувати коло їхніх сусідів, деякі біографічні свідчення. Загальновідомим є перегукування прізвищ дідичів з назвами сіл і міст. Мапи, як топонімічне джерело, можуть пролити світло на першопричину появи назви поселення, чи імені його власника.

Військова біографістика та тісно пов’язана з нею генеалогія військових не могли б повноцінно розвиватися без використання багатого картографічного матеріалу воєнного походження. 

Таким чином, карти мають неабияке генеалогічне значення і заслуговують на вивчення як окремий вид родознавчих джерел. Важливо активізувати використання картографічних матеріалів у подібних розвідках, поширюючи таку практику на нові напрямки генеалогічної науки, зокрема, на вивчення родоводів селян.

Доводиться констатувати, що до сьогодні ці специфічні завдання методами історичної географії в Україні майже не вирішувалися. В узагальнюючій праці Р.І. Сосси1, бібліографія якої нараховує 1422 позиції, знаходимо вказівки лише на кілька розвідок з проблематики межування в Російській імперії2.

Ці праці дозволяють нам уявити масштаб та особливості заходів щодо створення планів окремих сіл та прилеглих до них земель. Однак, метою межування було встановлення кордонів між поміщицькими землеволодіннями, але аж ніяк не позначення селянських наділів чи садиб. Таким чином, ця стаття є спробою проаналізувати специфіку укладання, сучасний стан збереження та інформативну місткість картографічних джерел, що зберігають свідчення генеалогічного значення про селян Подільської губернії кінця XVIII – початку ХХ ст Перш ніж перейти до змісту, слід з’ясувати деякі термінологічні деталі. У сучасній картографії існує досить чіткий поділ зображень за своїми розмірами. Так, плани укладаються у масштабі 1:10000 і крупніше. Зображення значної за величиною площі земної поверхні в більш мілких масштабах називають картами3. Отже, схематичні креслення, на 1 сантиметрі яких відбито понад 100 метрів поверхні, мали би називатися картами. Однак, оскільки наше дослідження не є фахово картографічним і оскільки перерахунок масштабів (у англійських дюймах, верстах та сажнях) з зображень позаминулого століття не є визначальним для його змісту, дозволимо собі вживати різні терміни – карти, плани, мапи, креслення як синоніми.

Повідомлення про особу селянина на плані з’являлося, переважно, у двох випадках – за укладання зображення села чи його частини, на якому позначалися окремі домоволодіння, земельні наділи, інколи – хутори, пасіки, млини. Інша причина виникає щойно селяни стають суб’єктами економічних відносин і набувають права приватного землеволодіння. У них з’являється можливість купувати та продавати землю, що у свою чергу породжує численні документи, які відображають ці переходи. Плани ділянок були органічною складовою такого справочинства.

У дореформені часи укладання карт приватновласницьких сіл здійснювалося за ініціативою дідичів у випадках розмежування із сусідськими маєтками, переходу до нового власника або при поділі між кількома спадкоємцями. Такі економічні потреби є універсальними, тому створення схематичних зображень маєтків Поділля відбиває традиції як Польської держави, так і межувальних заходів Росії. Кількісне переважання землевласників – поляків і їхнє прагнення продемонструвати свою ідентичність виявлялося й у справі створення планів належних їм землеволодінь. Зокрема, майже до середини ХІХ століття ми зустрічаємо приклади укладання таких мап польською мовою4.

Оскільки створювалися схеми для потреб власника, у архівах не відклалися їх систематизовані збірки (певним винятком може вважатися 498-й фонд ЦДІАК України – «Потоцькі», у якому лише за описом нараховується 19 карт і планів). Маємо лише окремі приклади, що засвідчують побутування практики творення планів сіл та наділів від XVIII ст. Наприклад, укладена у 1776 році «Mapa geometryczna slobody Rybek na grontach wsi Honorowki osiadley»5, або три плани сіл Ямпільського повіту від 1798 року (Білого і Тодорівки, Дорошівки та

Петрашівки)6. Інколи зустрічаємо і плани окремих частин на8селених пунктів – переважно фільварків7.

До початку 1840-х років система управління старостинськими (пізніше – казенними) маєтками Правобережної України переважно полягала у їхній здачі в оренду місцевим поміщикам. Тому картографування цих маєтностей також мало спорадичний характер і пов’язувалося з переходом села від одного посесора до іншого. Як от: «Спеціальний план геометричний старостинського села Марківці Летичівського повіту, належ8

ного старості Рулинському» (1798 р.)8. Найбільш очевидною особливістю картографування у казенних селах був швидший перехід на російську мову при нанесенні легенд на тло плану.

Додаткова інформація, яка містилася на таких кресленнях була досить довільною. Обмежуючись загальним зображенням села та картографуванням земельних площ, лісів, рік, доріг, укладачі залишали нам надзвичайно мало інформації про селян – жителів цих сіл. У ХІХ столітті ця ситуація починає зазнавати деяких змін. Інколи на планах з’являються окремі записи імен посполитих, інколи – цілі списки домогосподарів. Досить вживаною стає практика нумерування за окремим документом списком зображених на плані садиб або земельних наділів. Приклад такого підходу дає план с. Нового Поріччя Кам’янецького повіту з фондів Кам’янець-Подільського історичного музею-заповідника. Його укладено у 1825 році польською мовою9. На схемі зображені окремі садиби й земельні наділи посполитих. Хоча вони і пронумеровані, але списку селян немає. Можемо лише припускати, що це був окремий документ, можливо, створений разом з планом, можливо – ревізький список (сказка). Але останнє припущення малоймовірне навіть з огляду на датування документу – посередині між сьомою (1816 р.) та восьмою (1834 р.) ревізіями населення. Подібний і план с. Безпечного коло Уланова 1839 року10. У ньому також використана польська мова, селянські садиби пронумеровані. Але на полі карти вміщена таблиця, у якій перелічений 91 домогосподар села. Прізвища їх подані не за алфавітом, а в тому порядку, як пронумеровані будинки.

Ще одну можливу причину для укладання карт сіл нам подає справа, яка зберігається в ІР НБУВ – «Геометричний спеціальний план казенного поселення Домниці Балтського повіту, наданого в 128-річне орендне утримання адміралу Тетто»11. Як зазначено у легенді плану, він знятий і укладений 13 червня 1825 року для засвідчення кордонів і з’ясування кількості землі за скаргою селян того ж поселення. Хоча окремі будинки і зображені на схемі, до них немає ні підписів, ні нумерації. Генеалогічне значення цієї карти обмежується вказівкою імен власників хуторів поблизу села – священика, Павла Нарти, Логина, Івана Мар’янова, Бритавського.

Загалом, можемо зазначити, що характерними ознаками планів Подільських сіл XVIII – першої третини ХІХ ст. стали різноманітність змісту легенд й експлікацій, відмінність графічного виконання та використання несистематизованих масштабів. Ця зовнішня строкатість виявлялася й у схемах державних сіл. Кількість останніх в губернії постійно змінювалася, максимально складаючи біля 20% від загалу. Після прилучення земель Правобережжя до Російської імперії казенне землеволодіння регіону зазнало кількох масштабних кампаній, які супроводжувалися обліковими заходами щодо селян. Перша хвиля конфіскацій після поділів Речі Посполитої змінилася протилежними заходами – продажем цілого ряду державних маєтків у приватні руки. Зокрема, Маніфест від 27 травня 1810 р. створював у Подільській губернії спеціальну комісію для реалізації таких дій12. Приватизація землі, селян і майна мала й економічне (підживлення виснаженого війною бюджету) і політичне завдання – збільшення частки російських поміщиків серед домінуючих поляків. Хоча у багатьох архівах знаходимо цілі групи справ, присвячених проведенню цього заходу13, ми не можемо вказати на подібні збірки картографічних матеріалів. Очевидно, організована робота у цьому напрямку на той час не велася.

Натомість наступні акції царського уряду щодо казенних сіл – конфіскації після повстання 1831 року – супроводжувалися систематичними діями щодо картографування новопридбаних маєтностей. Значною мірою цьому сприяло і те, що з цих земель формувалося так зване Військове поселення 58-ти округів Київської і Подільської губерній14. Під час передачі маєтків до цього утворення яскраво виявилися професійна увага військових до картографування та наявність у них підготовлених фахівців у цих питаннях. Наприклад, об’ємна

справа «Про передачу й прийом конфіскованих маєтків Київської та Подільської губерній до військового відомства»15 містить кілька ґрунтовних відомостей з переліком конфіскованих сіл і земель та їхніми характеристиками. Тут же (арк. 547–555), знаходимо і ряд документів, що відображають дії військових з обліку наявного картографічного матеріалу та створення нових зображень щойно набутих маєтностей. Серед них: «Опись картам и планам доставленным от Киевского военного губернатора» від 25 травня 1836 року. Вона складається з двох частин, в яких названі загальні карти 28х губерній та біля 30 чистових й чорнових креслень різних сіл і маєтків Балтського й Уманського повіту. З наступного документу згаданої справи ми дізнаємося, що військове командування не обмежувалося одним лише накопиченням зображень конфіскованих маєтків. У 1836 році сюди був відряджений капітан Генерального штабу Ган з метою укласти загальну карту обох губерній, на якій мали б бути показані землі Військового поселення, з розбивкою їх на округи. 

На підтвердження успішного виконання його місії у ЦДІАК України зберігається ця карта, створена того ж 1836 року16. На ній досить схематично зображені конфісковані маєтки, різними кольорами показані території округів. Крім них позначені окремі дільниці (Меджибізька, Ярославська, Бишівська, П’ятківська). Перша і остання з них відносяться до Поділля. Можливо, відрубне від округів виділення цих 4-х територій пояснюється тим, що процес формування структури військового поселення ще тривав. Так, наприклад, карта показує Ободівку Ольгопільського повіту, серед конфіскованих. Але насправді це село залишилося у приватній власності батьків заколотника Готарда Собанського, хоча і підпадало двічі під адміністративне управління.

Однак, укладанням цієї карти місія капітана Гана не завершилася. На аркуші 554 згаданої справи17 ми знаходимо укладений ним додатковий опис картів і планів, зібраних на місцях. Він поданий у формі таблиці, яка вказує: № по8порядку, назву креслення, кількість екземплярів, рік створення схеми. Таблиця включає 28 позицій. Масштаби планів не вказані. Ймовірно, використовувалися традиційні при таких роботах 100 сажень у

1 англійському дюймі (1:8400), хоча зрозуміло, що деякі (наприклад карта Савранського маєтку, що містила зображення 18 населених пунктів) випадають з цього ряду. Судячи з переліку, це були плани, укладені в період від 1809 до 1833 років. 

Практика концентрації мап конфіскованих маєтків знайшла своє продовження і після повстання 1863 року. Зокрема, у фонді Подільського губернського управління Державного майна (ЦДІАК України, Ф. 490) серед ємного переліку справ про вилучення власності заколотників знаходимо й одиниці «Про доставку планів конфіскованих і секвестрованих маєтків», «Про зняття на план земель в конфіскованому Жабокрицькому маєтку Брацлавського повіту», тощо18. Отже, держава, що теж була землевласником, до того ж найбільшим, прагнула обліковувати наявні маєтності і методами картографії. Однак, майже до середини ХІХ ст. ці заходи носили локальний і несистемний характер, залишивши по собі карти повітів і розрізнені зразки зображень окремих сіл.

Ситуація почала змінюватися після 1838 року, позначеного початком видозміни системи управління казенними землеволодіннями, відомої під назвою «реформа Кисельова». Її впровадження на Правобережжі регулювалося «Учреждением о управлении государственными имуществами в Западных губерниях и Белостокской области» затвердженим 28 грудня 1839 року19. У відповідності до його вимог, кожний маєток мав заноситися на плани з точним зазначенням усіх категорій земель.

Люстрація державного майна за новими вимогами розтягнулася у часі і завершена була до 1857 року. Однак, на той час вже виявилися негативні наслідки експериментів перших років реформи із створенням з вакантних земель ферм та неефективною здачею їх у оренду. Тому у 1858 році Міністерство Держмайна призначило т. зв. повірочну люстрацію, що мала на меті відновлення колишніх фільварків. Селян позбавляли

виділених земель, проводилася нова класифікація земельних ресурсів, новостворені ферми надавалися поміщикам в оренду на 24–48 років. Але польське повстання 1863 року і несплати за землю посесорів примусили уряд позбавити їх ґрунтів і вкотре переглянути систему землевпорядкування казенних маєтків. У 1864 р. призначається нова повірочна люстрація. Картографічні матеріали, створені у ході проведення цих заходів відклалися окремими колекціями у фондах ЦДІАК України № 490 «Подільська палата землеробства і державного майна», № 492 «Києво8Подільське управління землеробства і державного майна» (опис № 34) та № 380 Російського Державного історичного архіву у Санкт-Петербурзі – «Плановий архів міністерства землеробства». Можливе їх віднаходження і у окремих справах під титулом «Про повірочну люстрацію казенного маєтку...» з майже 200, що зберігаються у 515-му фонді ЦДІАК України «Подільська люстраційна комісія».

Переважно створення планів маєтків припадало на першу люстрацію і датується 1845–1855 роками. У цей період укладалися так звані геометричні інвентарі казенних маєтків. Це спеціально укладені книги, у твердій палітурці, з друкованим формуляром, заповненим від руки, які містили у собі: 1) опис кордонів і межових знаків маєтку; 2) геометричний інвентар маєтку (у формі таблиці, де зазначалася кількість і якість землі за кожним домогосподарством); 3) реєстр ділянок та паїв тяглих земель (таблиця, у якій розписувалася земля на кожного домогосподаря, з вказівкою його імені, прізвища); 4) загальне зведення підсумків землям (де підбивалися свідчення попередніх таблиць і зазначалася кількість тяглих, напівтяглих, городників, розміри земель – орних, сінокісних, лісів, тощо); 5) план маєтку.

Зберігаються колекції геометричних інвентарів 1840–50-х років у вищезгаданих фондах ЦДІАК України (№ 490) та РДІА (№ 380). Ці дві збірки документів є наче дзеркальним відображенням одне одного: у Києві зібрання анотується як добірка люстраційних інвентарів, деякі з яких мають включені плани земель і маєтків; Петербурзький фонд Планового архіву навпаки, утворювався комплектуванням планів і карт, серед яких

знаходяться і геометричні інвентарі. Очевидно, доречно буде говорити про єдність цих двох частин одного документу, які створювалися паралельно, доповнюють одна одну і вивчатися повинні також у комплексі. Разом з тим, оскільки наше дослідження присвячене питанням картографування, вважаємо за потрібне детальніше зупинитися на характеристиці архівного зібрання мап Подільської губернії, що зберігається у РДІА.

Отже, у 22 описі 380-го фонду, поруч з одиницями зберігання з Полтавської (арк. опису 25–150) та Приморської губерній, зазначені і справи з Поділля (арк. 3–24). Лише 137 з них (із 619 загалом) стосуються нашого регіону. Вони згруповані за повітами. Тільки перші дві справи мають загальногубернське зна чення20. Всі інші креслення мають локальний характер і несуть зображення окремих сіл, маєтків, лісних дач. З них до Балтського повіту відносяться: спр. 3–20; до Брацлавського – 21–25; Вінницького – 26–36; Гайсинського – 37–41; Кам’янецького – 42–61; Летичівського – 62–70; Літинського – 71–85; Могилівського – 86–94; Ольгопільського – 96–102; Проскурівського – 103–113; Ушицького – 114–125; Ямпільського – 126–137.

Окремі карти неоднорідні за своїм обсягом. Тут є і лише частини населених пунктів, на яких зображені кілька земельних ділянок (спр. 34. «Частина міста Вінниці»). Найчастіше це плани юридик – казенних маєтностей у містах і містечках. Але зустрічаються і мапи цілих повітів або окремих староств та маєтків,що охоплювали чимало населених пунктів (спр. 22 «маєток Брацлавський: Чуків, Бугаків, Свенцин, Довжок, Пархилівка, Городниця, Самчинці, Перепеличе, Монастирське, Сорокодубів, Туровець, Грабовець, Мачуха, Шура, Зяньківці, Салинці, Мар’янівка, Анчипалівка, Скрицьке»). Хронологія колекції досить широка. Попри те, що близько 15 справ в описі не мають датування, найстарішою із зібрання можемо назвати «Генеральну карту з показанням лісних дач, укладену у 1800 році флоту капітан-лейтенантом Перамузичем» (Вінницького повіту, спр. 26). А останніми у цьому ряду є два плани 1857 року (с. Фурманівки, Кам’янецького повіту, спр. 60 та Комаргородської юридики Ямпільського повіту, спр. 135).

46 одиниць фонду мають у своєму складі не лише географічні зображення, але й геометричні інвентарі. Це менше, ніж 69 аналогічних справ з Києва. Однак, між цими двома колекціями немає абсолютної тотожності – деякі справи продубльовані, деякі існують у одному екземплярі (чи в Києві, чи в Санкт-Петербурзі). Загалом, 29-й опис фонду Подільського губернського управління держмайна перелічує майже 290 інвентарів, укладених у ході проведення люстрацій 1840–508х років. Цілком можливо, що деякі з них, анотовані лише як геометричні інвентарі, можуть включати і схеми маєтків. Попри те, що інвентарі і плани укладалися за єдиною схемою і вимогами, зміст окремих з них може суттєво різнитися. Особливо це стосується генеалогічного значення цих документів. Мусимо констатувати, що значна частина планів у складі геометричних інвентарів подають зображення сіл без поділу на окремі садиби. Якщо такий поділ зустрічаємо, то встановити належність обійстя певній родині все-одно часто неможливо, оскільки будинки і садибні землі не підписані і не пронумеровані. У справах, де нумерація є, вона інколи показує лише приналежність жителів господарства до певної групи

сільського населення – селян, однодворців, відставних солдатів, вільних людей. Надалі цей номер згадується у самій таблиці інвентаря – в розділі «реєстр ділянок і паїв тяглих земель» у графі «номер садибної землі». Наприклад, справа «Геометричний інвентар казенного маєтку Бахтинського в Новоушицькому повіті, складений в 1847 році»21 подає списки домогосподарів та плани с.с. Бахтин, Бахтинок, Воронівці, Новосілка, Петримани. На всіх планах села поділені на частини, у яких проживають представники окремої станової групи. Як от, у селі Петримани записано 48 домогосподарів – селян (на плані під № 3), 25 – запасних однодворців (№ 4), 9 родин – вільнопроживаючих (№ 5) та один відставний солдат (№ 6). Як бачимо, з ідентифікацією місця проживання останнього немає жодних проблем – його садиба позначена окремим номером. Натомість, 48 селянських родин сховані на плані під № 3 і локалізувати їхню «малу батьківщину» за цим документом майже неможливо.

Однак з цього правила є винятки – переважно зовсім невеличкі населені пункти, при картографуванні яких відображалися і імена власників окремих дворів. Як приклад такого підходу наведемо інвентар села Тяжилова Вінницького повіту 1851 року22. На арк. 6–8 зв. цієї справи знаходимо реєстр ділянок і паїв тяглих земель, у таблиці якого перелічені неповні імена (ім’я та прізвище) 34 домогосподарів сільця. У графі «№ садиби» навпроти кожного з них стоїть нарізне число. І саме головне, що на плані кожний двір промальований окремо і

позначений одним з 34 номерів. Завдяки цьому ми отримуємо можливість ототожнити конкретні селянські родини з певними будинками і обійстями населеного пункту. Подібними є і план конфіскованого с. Терешківці Кам’янецького повіту (1852 р.)23 і повірочно8люстраційний інвентар с. Немечинці Проскурівського повіту (1862–65 рр.)24. Останній приклад особливо цікавий, оскільки при здійсненні повірочних люстрацій картографуванню сіл приділялося дещо менше уваги. Зокрема, серед проектів повірочно-люстраційних інвентарів (спр. 295–403) та самих інвентарів (спр. 404–438) у 29-му описі 490 фонду ЦДІАК України значаться

лише дві одиниці з планами маєтків25. Щоправда, відсутність такої анотації зовсім не перекреслює наявності креслень у справі. Зокрема, подібний інвентар маєтку Бережанка Кам’янецького повіту 1863 року26 включає загальний план маєтку (у масштабі 1:21000), три плани орендної ферми, схему земель православного парафіяльного духівництва та копію кресленні фермерської лісної ділянки. Зауважимо, що у назві справи, по8

даній у описі, ні про які мапи не йдеться.

Цей же опис перелічує майже два десятки одиниць, у складі яких є плани або межові книги церковних земель окремих сіл. Ці документи є відображенням пов’язаних з люстрацією 1860-х рр. заходів уряду щодо перенесення на плечі сільських громад витрат на утримання православного кліру. Імена селян у них можуть бути показані, як учасників або свідків межувальних заходів.

Завершуючи аналіз картографічних матеріалів казенних сіл періоду земельної реформи, згадаємо ще один, тісно пов’язаний з планами вид документів, який зберігає імена окремих домогосподарів. Йдеться про таблиці детального (подробного) обрахунку садибних і польових земель. Ці справи зберігаються масивними блоками у тому ж таки, 490-му фонді. Уже у самому титулі документів зазначається: «дача ця значиться на

повітовому генеральному плані... під №...». Далі міститься таблиця, у якій перелічені імена селян-домогосподарів та зазначено, де, скільки і якої землі знаходиться у їх користуванні. Подібна справа 1871 року щодо села Байбузівки Балтського повіту, перераховує повні імена 215 домогосподарів села, додатково надаючи свідчення про обсяги землекористування селян27.

Реформа 1861 року перетворила українського селянина на самостійного суб’єкта економічних відносин. Як наслідок, з’явилася маса нових зразків документів, що несуть інформацію про особу та господарство селян. Зросло і число карт сіл, де тим чи іншим чином зафіксована ця інформація. Слід зазначити, що питання картографічного забезпечення аграрної реформи не було доконано врегульоване законодавством. З одного

боку відомо, що в одному з основних документів реформи – уставній грамоті – була передбачена графа, яка прямо вказувала на використання карт – «номер по плану» поруч з «номером по порядку». З іншого – у актах, які регулювали проведення реформи ми постійно зустрічаємо формулювання на кшталт: «все возникающие...споры и недоразумения…Съезд разбирает…посредством осмотра местности, разсмотрения планов, буде таковые имеются…»28. Отже, законодавець не передбачав обов’язкового картографування всіх сіл, що реформувалися. Тим не менш, значна частина цієї масштабної роботи була здійснена, залишивши численні плани населених пунктів. Вони створювалися для постійного використання і не склали окрему

колекцію в архівах столичних чи губернських установ. Зустрічаємо такі мапи у фондах волосних правлінь, окремих губернських і повітових інституцій, приватного походження.

Креслення цього періоду показували розмежування: а) польових земель сільської громади зі своїм колишнім паном і б) садибних ґрунтів окремих селян, церковних земель й панської економії у селі. Генеалогічне значення планів першого виду є мінімальним, оскільки землевласником виступали не окремі гречкосії, а безлика громада. Що і відображалося на схемі словосполученням: «земли крестьян села такого-то». Натомість, значущість другого виду важко переоцінити. Адже тут, інколи під номером, інколи безпосередньо на зображенні своєї ділянки записані імена домогосподарів – голів сімейств. Враховуючи ту обставину, що деякі родини понад сто років проживали або й проживають у одних і тих самих подвір’ях, ми отримуємо додаткову реальну можливість встановити зв’язок між сучасними жителями села та їх предками.

У фонді Державного архіву Вінницької області «Карти і плани населених пунктів, земельних ділянок і будівельних об’єктів» (ф. 896) знаходимо ряд креслень цього періоду, які, ймовірно, ілюстрували розподіл садиб, зафіксований у уставній грамоті. Це плани сіл Клембівка 1865 року (спр. 1) та Бабинець 1866 р. (спр.55) Ямпільського повіту, садибних земель сіл Дубовець і Маслівка Брацлавського повіту 1861 р. (спр. 43), се8

лянських земель Жабокрича 1865 р. (45), селянських наділів сіл Монастирське 1866 р. (77) та Озеро 1866 р. (100), садибних земель містечка Печори 1862 р. (105), земель сіл Підзамок 1860 р. (108) та Фердинандівка 1860 р. (136) того ж повіту, земель села Сокиринці Вінницького повіту 1872 р. (одиниця зберігання 117). Натомість у зібранні Державного архіву Хмельницької області «Подільська губернська креслярня» (ф.115), таких планів фактично немає. Як приклад зберігання подібних схем у інших архівосховищах, назвемо плани с. Межирічки

Балтського від 1866 р.29 або садибних земель містечка Ободівки Ольгопільського повіту, укладений у тому ж році30.

До активізації землевпорядної роботи призвело прийняття «Положення про поземельний устрій сільських чиншовиків у губерніях західних і білоруських», затверджене 9 червня 1886 року. Чиншовики кінця ХІХ ст. в основному походили від дрібної шляхти часів Речі Посполитої, а в Російській імперії певний період іменувалися однодворцями. Ця досить кількісна група землеробського населення (біля 94 тис. лише у приватних маєтках губернії) на цей час вже наполовину православна, у соціальному відношенні все більше зливалася з укра8

їнським селянством.31 Але на відміну від колишніх кріпаків, що отримали свободу і право викуповувати землю у 1861 році, та казенних селян, які долучилися до цих процесів після 1866 р., колишні однодворці не мали такої можливості, живучи і господарюючи на панській землі за сплату чимраз дорожчого чиншу. Намагаючись пригальмувати зростання соціальної напруги, уряд спробував врегулювати питання викупу землі чиншовиками. Практичний розгляд справ покладений був на повітові у чиншових справах присутствія. Ця робота потребувала застосування матеріалів з характеристиками чиншового землекористування. Крім укладених землемірами планів окремих ділянок, у присутствіях використовували і карти сіл, очевидно передані до них з волосних правлінь.

У архівних збірках цих установ і зберігаються колекції картографічних матеріалів. Зокрема, у ДАВО це фонди Гайсинського (ф.4), Вінницького (ф.5), Ямпільського (ф.11), Літинського (ф.12), Могилів8Подільського (ф.369), Ольгопільського (ф.666) повітів. Крім Подільських збірок, у Вінниці знаходяться аналогічні матеріали з Липовецького (ф.10) та Махнівського (ф.596) присутствій Київської губернії. Кількість справ надзвичайно різна – від 19 з Гайсинського, до 980 з Вінницького повітів. У архіві Хмельницької області (донедавна –Кам’янець-Подільському міському) також є фонди під такою назвою. Однак за своїм змістом вони докорінно різняться від Вінницьких. Зокрема, це фонди № 38 – 28е Кам’янецьке, 251 – Кам’янецько-Ушицьке, 503 – Ушицьке, 679 – Кам’янецьке, 680 – Летичівське, 815 – Проскурівсько-Летичівське повітові у чиншових справах присутствія. Кількість справ у них мінімальна і коливається від однієї до трьох. Щоправда, у цьому ж архіві є кілька доволі об’ємних збірок з документами щодо чиншовиків. Наприклад, ф. 674 – Ізяславське присутствіє (1708 одиниць зберігання), ф. 675 – Полонське (20 од. зб.), ф. 703 – Старокостянтинівське (998 од.), та фонд № 704 – Ізяславсько-Старостянтинівське (28 од.) у чиншових справах присутствія. Але, як відомо, ці повіти належали до сусідньої Волинської губернії, де чисельність колишньої дрібної шляхти була значно вищою, аніж на Поділлі.

Неоднорідні ці зібрання і за своїм змістом. Серед документів фондів вирізняються кілька основних їх типів:

– Плани земельних ділянок села. (інколи – геометричні спеціальні плани). Останні укладалися за дорученням мирових посередників з приводу викупу земельних наділів селянами або наділення нею чиншовиків. – Експлікації садибної землі. Хоча цей термін означає пояснення умовних позначень на картах та планах, маємо справу переважно з обчисленням земель за їх призначенням та приналежністю. Ці таблиці вміщувалися на полі карти. Однак, зустрічаємо і експлікації – самостійні документи. Вони укладалася у формі таблиці, де зазначалися повні імена селян – землевласників, вказувалися їхні номери на плані, в окремих колонках перелічувалася кількість і характеристика належної їм землі. Однак і ці, окремі, експлікації створювалися як доповнення до плану:

 – Межові книги (сіл, церковної землі, окремих землевласників). Становлять собою описи кордонів земельних ділянок, з детальним фіксуванням процедури їх проведення. Як правило, укладалася в присутності мирового посередника, свідків. Землемір використовував геодезичні прилади (компас, астролябію, ланцюг), показники яких – кути поворотів й відстані від повороту до повороту заносилися до книги. Підписували їх мирові посередники та землевласники, землі яких обмежовувалися. У випадку сільської громади це – уповноважені на те селяни (3, 6 чоловік). Записувалися і імена свідків – 3-х жителів сусідніх сіл. Завірялися підписами і печатками сільського старости, волосного старшини, пристава.

– Аналогічні за змістом журнали обмежувань сіл від суміжних маєтків.

– Книги обліку виділених земельних ділянок під садиби. Містили детальні, укладені у формі таблиць, описи меж і площ окремих земельних ділянок чиншовиків. Межа угідь описувалася з використанням метричних термінів і сторін світу. Для нас цікавою є окрема колонка з описом суміжних ділянок – у якій згадувалися їхні власники (інші чиншовики, поміщики, селяни).

– Геодезичні описи земельних ділянок чиншовиків, селян, церков, поміщиків, тощо. За формою майже тотожні вищезгаданим книгам обліку. Вказувалося, під яким номером ділянка означена на плані, інколи зазначалося, сучасною мовою, цільове призначення ділянки (сіножать).

Крім цих окремих типів документів у фондах зберігаються і збірки, що відображають основну проблематику роботи присутствія: клопотання селян, міщан, чиншовиків про визнання за ними чиншових прав на землі. Крім самого «прошенія» тут зустрічаємо листування між установами, опитування свідків, резолюції, тощо. Є і справи викупного характеру, які містять у собі ухвали сільських сходів, люстраційні акти, списки влас8

ників земельних ділянок. Всі вони стосуються колишніх казенних сіл.

Нашу увагу, в першу чергу, привертають плани сіл і земельних ділянок, що зберігаються у цих фондах. Значна кількість з них – це уже згадувані загальні зображення поселень часів укладання уставних грамот. Яскраво підтверджує їхнє генеалогічне значення напис на полі плану земельних ділянок с. Дзигівка Ямпільського повіту 1863 р.: «номера на крестьянскихъ усадьбахъ объясняютъ по грамоте какова кому принадлежитъ»32. Текст самої грамоти дозволяє з’ясувати місця проживання 542 селянських родин цього села. Але це не стосується «вільнопроживаючих» людей, садиби яких на схемі не пронумеровані і зображені єдиним масивом.

Значно більше у зазначених фондах зберігається креслень економічного характеру 1880–908х рр. ХІХ – початку ХХ ст. Часто вони фіксували окремі земельні ділянки, які селяни і вчорашні дідичі обмінювали одне у одного, намагаючись здолати черезсмужність своїх землеволодінь. Наприклад, у кількох справах повторюється така ситуація: чиншовики мали у своєму традиційному користуванні лісні сіножаті, оточені

панськими дібровами. Обидві сторони були незадоволені таким станом: селянин потребував не сінокісної, а польової землі, великий землевласник прагнув володіти єдиним масивом лісу. Приклад вирішення проблеми подає справа, яка складається з 9 планів ділянок землі с. Стрижавка, Вінницького повіту33. Лише один з них – копія плану винокурні у цьому селі. Всі інші є оригіналами чи копіями схем обмінів лісних угідь селян на польові землі графа Грохольського.

Ознакою картографічних робіт у ХVIII – XIX ст. було їхнє проведення державними службовцями на замовлення держави або землевласників у відповідності з процедурою, визначеною нормами закону. Завдання, які вирішувалися при цьому, не виходили за межі майнових та адміністративних відносин. Однак ускладнення суспільного життя на межі століть, різноманітні інтереси населення вимагали розширення обсягів

картографування, поширення їх на нові сфери діяльності громади. У цьому сенсі цікавий зразок використання графічних зображень окремих сіл дає нам доповідь майбутнього академіка Д. Заболотного на першому з’їзді лікарів Подільської губернії34. Свій виступ під назвою «До питання про бактеріологію холери» він проілюстрував кількома планами частин населених пунктів Городок, Фридрівці, Кузьминчик та Скотиняни.

Увага лікаря була зосереджена на об’єктах розповсюдження холерних ембріонів – річках, копанках, криницях, шкіряних «заводах». Разом