https://pandia.ru/text/77/421/5582.php

Среди всей совокупности массовых источников по социально-экономической истории колхозного крестьянства 1930-х годов выделяются «Похозяйственные книги сельсоветов».

Впервые как основной документ первичной учетной документации граждан они были введены в 1934 г. с целью упорядочения хозяйственной отчетности сельсоветов и сокращения ее масштабов постановлениями ЦИК и СНК СССР [10, с. 123].

Уникальность данного источника заключается в том, что он лишен субъективных оценок, комментариев, содержит только количественные данные и позволяет исследователю изучить период объективно.

Особую актуальность представляет учет социально-демографических процессов. В сельской местности в отличие от города, где существовала налаженная инфраструктура, данную информацию получить достаточно трудно, особенно это касается тех случаев, когда берутся данные за межпереписной период и необходимо отследить динамику социально-демографической структуры сельского населения. В этом случае данные похозяйственных книг становятся уникальным источником информации.

Ведение похозяйственных книг осуществляется с 1935 года в соответствии с постановлением СНК СССР от 01.01.01 г. № 000 «О первичном учете в сельских советах», которое устанавливало обязательную для всех сельских советов систему первичного учёта. С этого времени начинается история похозяйственного учета в России, а в сельский быт входят похозяйственные книги [8].

Согласно принятому определению, похозяйственная книга – это документ первичного административного учета сельского населения: наличия у него земли, скота, жилых построек и другого имущества [3].

Состоит из отдельных лицевых счётов на каждое хозяйство, находящееся на территории сельсовета. В лицевых счетах содержатся сведения о членах семьи, проживающих в х-ве, их отношение к главе, фамилия, имена, отчества, пол, возраст, образование, нация, профессия и должности, место работы, отметки о выбытии членов семьи и всей семьи, размер приусадебного участка, наличие домашних животных и птицы, строения, а также данные относительно земли, построек и скота, находящихся в личном пользовании. В первом разделе лицевого счёта записываются поимённо все лица, постоянно проживающие в хозяйстве, с указанием даты их рождения, пола, национальности, уровня образования, места учёбы и работы, должности или занятия, сведений об инвалидности и пенсионном обеспечении. В этот же раздел вписываются родившиеся и вновь прибывшие, выписываются умершие и выбывшие в др. постоянное место жительства, здесь же делаются записи относительно лиц, временно отсутствующих. Похозяйственные книги сельского учета закладываются 1 раз в 3 года, записи в них уточняются ежегодно по состоянию на 1 января и 1 июня. На основании этих записей финансового органы исчисляют сельско-хозяйственный налог, органы государственного страхования ведут учёт объектов обязательного страхования, органы народного образования осуществляют учёт детей, подлежащих обучению. По данным Похозяйственные книги сельского учета сельсоветы составляют также ежегодный отчёт, в котором содержатся сведения о численности и составе сельского населения по полу, возрасту и общественным группам

Похозяйственные книги являются основным источником предоставления информации о ведении гражданами личного подсобного хозяйства.

Похозяйственная книга также является одним из источников получения генеалогической информации. Здесь можно найти сведения о главе семьи, о составе семьи, национальности, поле, возрасте, службе, учебе и размере хозяйства, в том числе можно узнать даже год постройки дома, где проживали предки. В этих книгах достаточно подробно и в доступной форме описано поколение, занимающее промежуточное положение между нами сегодняшними и поколением наших предков, родившихся и живших со второй половины XIX века по 1940 год, и в историческом смысле могут послужить неким перекидным мостом между современностью и древностью. При наличии минимальных знаний о своих предках, которые можно узнать у своих взрослых и пожилых родственников, приложив данные из похозяйственных книг, можно без особого труда и достаточно подробно представить схему своей родословной.

Похозяйственные книги сельсоветов, несущие в себе значительный массив информации о населении, его социальном и экономическом положении и в этом качестве являющиеся массовым историческим источником, практически не востребованы исследователями, которых больше интересуют церковные метрические книги, клировые ведомости храмов и приходов, формулярные списки и другие, более популярные и доступные источники. Но, думается, в будущем их время придет – для разработки генеалогии крестьянских родов, составления ономастиконов, изучения частных вопросов исторической демографии и социальной истории России 30-70-х годов XX в.

Обязательность ведения похозяйственных книг Советами народных депутатов по установленным формам была предусмотрена Законом РСФСР от 01.01.2001 г. «О поселковом, сельском Совете народных депутатов РСФСР» (п.7 ст.11). Требование о ведении похозяйственных книг сохранилось и в действующем законодательстве Российской Федерации. Похозяйственные книги рассматривались как документы первичного учета в сельских Советах народных депутатов, и в них вносилась информация обо всех постоянно проживающих на территории сельского Совета гражданах, в том числе сведения о находящихся в их личном пользовании земельных участках. Учитывая вышесказанное, законодатель усмотрел возможность подтверждения гражданами своих прав на земельные участки имеющейся записью в похозяйственной книге. На сегодняшний день в силу п. п. 5 ст.3 Федерального закона «О внесении изменений в некоторые законодательные акты Российской Федерации по вопросу оформления в упрощенном порядке прав граждан на отдельные объекты недвижимого имущества» выписка из похозяйственной книги, выданная органом местного самоуправления по форме, утвержденной приказом Федеральной регистрационной службы , является основанием для государственной регистрации права собственности на земельный участок, предоставленный для ведения личного подсобного хозяйства [6].

Учет личных подсобных хозяйств осуществляется в похозяйственных книгах, которые ведутся органами местного самоуправления поселений и органами местного самоуправления городских округов. Ведение похозяйственных книг осуществляется на основании сведений, предоставляемых на добровольной основе гражданами, ведущими личное подсобное хозяйство. Введение похозяйственных книг имело целью наведение порядка в хозяйственной отчетности сельсоветов. Чтобы понять всю сложность ситуации тех лет, достаточно вспомнить, что на момент выхода Постановления № 000 страна только что пережила страшный голод, и едва ли минуло три года после проведения сплошной коллективизации.

Среди прочих видов исторических источников похозяйственные книги отличаются наличием большей доли достоверности, так как на их основе государственные органы исполнительной власти составляли отчетность и вели финансово-хозяйственную деятельность. Персональная ответственность за сохранность и правильную и своевременную запись в книгах была возложена на секретарей сельсоветов, которые обязаны были окончить двухнедельные курсы и выдержать испытание перед районной квалификационной комиссией на знание этой работы. Райинспекторы народнохозяйственного учета должны были осуществлять контроль за ведением похозяйственных книг на местах. Записи в похозяйственные книги производились специальными сельсоветскими бригадами путем сплошного обхода дворов, опроса владельцев и пересчета или измерения в натуре и проверялись при помощи контрольных обходов. [5, с.223]

По данным похозяйственных книг возможно отследить процессы, связанные с социальной мобильностью крестьян, изучить демографическую ситуацию на деревне, выявить наличие скота, построек, земельных участков, посевов и насаждений хозяйства, размеры сельхозяйственного налога и страховых платежей.  Для этого рассмотрим структуру данного источника более подробно. В похозяйственной книге содержатся следующие основные сведения о личном подсобном хозяйстве: фамилия, имя, отчество, дата рождения гражданина, которому предоставлен и (или) которым приобретен земельный участок для ведения личного подсобного хозяйства, а также фамилии, имена, отчества, даты рождения совместно проживающих с ним и (или) совместно осуществляющих с ним ведение личного подсобного хозяйства членов его семьи; площадь земельного участка личного подсобного хозяйства, занятого посевами и посадками сельскохозяйственных культур, плодовыми, ягодными насаждениями; количество сельскохозяйственных животных, птицы и пчел; сельскохозяйственная техника, оборудование, транспортные средства, принадлежащие на праве собственности или ином праве гражданину, ведущему личное подсобное хозяйство [9].

Одним из пунктов являются: «Список членов домохозяйства» (пункт № 6) и «Дополнительные сведения о выбывших и прибывших» (пункт № 7). Здесь отражены подробные данные о каждом члене семьи: месяц и год рождения, наличие инвалидности, являлся ли человек красноармейцем, грамотность, специальность, занятие и место работы. С 1938 г. произошли изменения, так графа «Грамотность» в пункте № 6 была переименована и получила название «Отметка о грамотности и учебе». Связано это было с борьбой государства с безграмотностью, проводившейся ускоренной индустриализацией и соответственно распространением сельхозтехники в деревне. Все это требовало квалифицированных кадров, поэтому государству требовалось знать более точные данные об образованности своих граждан и прежние показатели: грамотный, малограмотный и безграмотный власть больше не устраивали. Теперь необходимо было указывать: какую школу окончил или где учился, сколько классов образование, если человек продолжал учебу, то в дальнейшем заполнялась отдельная графа («Последующие изменения»). При этом обращает на себя внимание следующий факт, в зависимости от степени образованности человек занимал в деревне и соответствующее социальное положение. Как правило, это были руководящие посты или работа, связанная с делопроизводством.

Четко прослеживаются демографические показатели, их динамика на протяжении лет. Этому способствуют, прежде всего, данные о половозрастном составе семьи, рождения и смерти, по какой причине тот или иной человек выбыл из деревни. Чаще всего причина убытия указывалась – армия, которая легально позволяла вырваться из деревни (благодаря введению в 1933 г. паспортной системы) и уехать на поиски лучшей жизни, смерть или переезд в другую деревню (например, после свадьбы, как правило, женщина переезжала жить к своему мужу).

Можно отследить еще одну особенность: если в начале 1930-х годов мы можем наблюдать «Отметку о прошлом хозяйства» - бедняк, середняк, зажиточный, то в дальнейшем данная графа вообще исчезает. Связано это было, прежде всего, с тем, что к середине 1930-х гг. коллективизация была в основном завершена (к концу 1932 г. в Уральской области имелось 8,9 тыс. колхозов, которые объединяли 67,8 % крестьянских хозяйств, а в 1937 г. в колхозах состояло 93,6 % крестьянских хозяйств).

Таким образом, на протяжении 1930-х годов периодичность составления похозяйственных книг, нормы фиксации показателей для разных групп населения, а также требования к заполнению структурных подразделений формуляра претерпевали изменения. С конца 1930-х гг. сведения, характеризующие размеры налоговых и натуральных платежей, практически перестают встречаться. С конца 1930-х гг. похозяйственные книги стали заполнять в 2-3 года и одновременно фиксировали семьи колхозников, рабочих и служащих.

В период 1934 – 1939 гг. формуляр похозяйственных книг фиксировал различный объем показателей для разных групп сельского населения. Колхозники и единоличники заполняли формуляры одинаково, тогда как рабочие и служащие, которые не платили сельхозналог и не облагались натурпоставками, заносили сведения: состав семьи, занятость ее членов, иногда указывали размеры приусадебных участков и виды скота. [10, с.124]

Однако, в 1939 г. налоговая политика претерпевает изменения. Она заключалась в замене твердых ставок налога прогрессивными ставками, построенными в зависимости от размеров всех доходов колхозников от необобществленного подсобного хозяйства, включая доходы от специальных отраслей сельского хозяйства, кустарно-ремесленных промыслов и другие неземледельческие доходы. Доходы, получаемые колхозниками по трудодням, освобождались от обложения.

Облагаемый доход определялся исходя из утвержденных норм доходности по отдельным культурам и видам скота, исчисленным по ценам, сложившимся на колхозном рынке в 1937-38 гг. [4, с. 187]

Новый закон о сельскохозяйственном налоге, принятый в 1939 г., установил особый порядок обложения рабочих и служащих, проживающих в сельской местности и имеющих доходы от сельского хозяйства. Эти хозяйства облагались наравне с хозяйствами колхозников при условии, если по найму работает не только глава семьи, но и все другие трудоспособные его члены (кроме домашней хозяйки) и если количество скота в хозяйстве не превышает норм, установленных Уставом сельскохозяйственных артели для колхозников. При нарушении этих условий рабочие или служащие по их доходам от сельского хозяйства облагались на одинаковых основаниях с единоличными крестьянскими хозяйствами.

Таким образом, вся система налогов была построена так, чтобы стимулировать подсобное хозяйство к полному переходу на внутренний потребительский уровень и вступление в колхоз единоличных крестьянских хозяйств и членов семей рабочих и служащих, проживающих в сельской местности.

Новые возможности для применения данных похозяйственного учета открыла эпоха информационных технологий. Благодаря автоматизации стало возможным его превращение из рутинной процедуры в инструмент управления муниципальными финансами. Этим вызван пристальный интерес к похозяйственным книгам со стороны управленцев и экспертов.

В 1990-е, а особенно в 2000-е годы, в связи с проведением в России реформы местного самоуправления, работа с данными похозяйственного учета стала рассматриваться как спасение от бедственного состояния бюджетов сельских поселений. Сегодня, как и 80 лет назад, похозяйственные книги являются основным источником предоставления информации о ведении гражданами личного подсобного хозяйства. Кроме того, данные похозяйственного учёта служат основанием для выдачи сельскими администрациями населению справок, связанных с заключением сделок гражданско-правового характера (при вступлении в наследство, купле-продаже, дарении домовладений, оформлении завещаний, а также при определении размеров средств, выделяемых пострадавшим гражданам на восстановление жилья) [7].

Сверка данных похозяйственного учета с данными ведомственных ресурсов Роснедвижимости дает возможность выявить неучтенные земельные участки, исправить имеющиеся в базах данных ошибки и несоответствия. В результате устранения несоответствий появляются точные проверенные данные, которые являются основой для расчета налогового потенциала каждого муниципального образования. Граждане регистрируют участки, получают документ о праве. Земля становится налогооблагаемой, и эти деньги попадают в бюджет сельского поселения. Благодаря централизации учета достигается единообразие муниципальных услуг. Система содержит справки единого образца, которые выдаются гражданам и избавляют их от дополнительной волокиты. Также централизованный похозяйственный учет существенно усиливает защиту информации.

Принятие закона «О внесении изменений в статью 8 Федерального закона «О личном подсобном хозяйстве» узаконит действия муниципальных образований, упорядочит учет ЛПХ, обеспечит открытость этой информации и облегчит владельцам подсобных хозяйств получение поддержки государства. К тому же прозрачность унифицированных сведений позволит снизить количество проверок правоохранительных органов и уменьшит количество претензий с их стороны к владельцам подсобных хозяйств. В бюджет сельских поселений поступает 100 % от сбора земельного налога и налога на имущество физических лиц. В похозяйственных книгах содержатся данные об объектах, облагаемых этими налогами. Однако для того, чтобы воспользоваться этой информацией, нужна централизация учета, нужно обладание максимально полными, детальными и достоверными данными. Именно эту задачу решают информационные технологии.

Форма и порядок ведения похозяйственных книг в целях учета личных подсобных хозяйств устанавливаются уполномоченным Правительством Российской Федерации. На протяжении десятилетий процедура похозяйственного учета претерпевала изменения. Отошла на третий план функция учета показателей личных подсобных хозяйств по производству и переработке сельскохозяйственной продукции. Похозяйственные книги стали использоваться, прежде всего, для учета населения и земельных ресурсов в целях накопления статистических и архивных данных, упорядочения адресов и др. Их данные служат основанием для выдачи населению справок, связанных с заключением сделок гражданско-правового характера.

Что же качается сохранности документов, то в Государственном архиве свердловской области (ГАСО) лучше сохранились документальные фонды сельсоветов 1930-х гг. в Ирбитском и Красноуфимском государственных архивах Свердловской области. Похозяйственные книги сельсоветов находятся на хранении в областных, районных и городских государственных архивах и их филиалах. Так, в Ирбитском филиале Государственного архива Свердловской области похозяйственные книги Ирбитского района за 1930-е гг. отложились в фондах 15 сельских и поселковых советов общим объемом 151 единица хранения [2].

В Красноуфимском филиале ГАСО похозяйственные книги за 1930-е гг. сохранились в фонде Ачитского сельского совета объемом 66 единиц хранения [1].

Анализ состояния архивной сохранности источника в Свердловской области на примере Ирбитского и Красноуфимского государственных архивов выявил следующее: единообразия требований к хранению похозяйственных книг в 30-е годы не было выработано, в связи с чем количественно данный источник распределен неравномерно. Так, в Ирбитском архиве, несмотря на многообразие данных, имеют место пробелы при рассмотрении сведений конкретных сельсоветов, часть из которых сохранили только частичные данные по периоду 1930-х годов.

В Красноуфимском же архиве ситуация обратная: источник сохранился за каждый год, но эти данные имеются лишь только по Ачитскому району.

Похозяйственные книги, таким образом, являются ценным генеалогическим источником, а в дополнении с другими документами позволят исследовать социально-экономические процессы развития уральской деревни 1х годов.

Примечания

1. Государственный архив в г. Красноуфимске. Ф. 243. Оп. 2.

2. Государственный архив в г. Ирбите. Ф. 277. Оп. 1.

3. Демографический энциклопедический словарь / Гл. ред. – М., 1985. [Электрон. ресурс]. Режим доступа: http://a. *****/dictionary/1149/symbol/207/page/5

4. Марьяхин истории налогов с населения в СССР. М., 1964.

5. Массовые источники по социально-экономической истории советского общества. / Под. ред. . – М., 1979.

6. Мирошкин, книги сельсоветов как источник информации о сельском населении 1930-х годов // "Проект Ахей". [Электрон. ресурс]. Режим доступа: http://*****/newest_history. html?&article=476&cHash=8b5cedf81d

7. Постановление Главы администрации Хабаровского края от 01.01.2001 N 510 "О документах похозяйственного учета в сельских администрациях края" // Портал Дальневосточного федерального округа Российской Федерации

8. Похозяйственная книга // Омский Генеалогический Центр [Электрон. ресурс]. Режим доступа: http://www. *****/index/pokhozjajstvennaja_kniga/0-87

9. Похозяйственной книге 76 лет // БАРС Групп. [Электрон. ресурс]. Режим доступа: http://*****/news/pokhozyajstvennoj-knige-76-let/

10. Скворцова книги сельсоветов 30-х годов ХХ в. // Социально-экономические и политические проблемы истории народов СССР. М., 1985.

ЗНАЧЕННЯ КАРТОГРАФІЧНИХ МАТЕРІАЛІВ ДЛЯ РЕКОНСТРУКЦІЇ СЕЛЯНСЬКИХ РОДОВОДІВ (Подільська губернія кінець XVIII – початок ХХ ст.). 

Юрій Легун

У статті проаналізована практика укладання планів сіл і окремих ділянок землі на території Подільської губернії з кінця XVIII – до початку ХХ ст. Ці історичні джерела розглянуті як носії інформації щодо осіб селян. Описані основні типи планів, які містять такі свідчення та з’ясоване їхнє родознавче значення. В результаті аналізу автор доходить висновку, що плани сіл, на яких у тій чи іншій формі позначені власники окремих садиб, мають унікальне значення для справи реконструкції селянських родоводів. 

Жодне інше джерело не дає можливості ототожнити родину посполитих ХІХ ст. та її місце проживання у населеному пункті. У генеалогічних пошуках існує кілька рівнів використання картографічних матеріалів. Уже на першому етапі роботи дослідник з’ясовує, у якому населеному пункті проживали об’єкти пошуку, до яких адміністративно територіальних одиниць відносилися ці території, з якими іншими'поселеннями були пов’язані шляхами, ріками, полями, лісами. Йому потрібно уявити географічне розташування населеного пункту, його особливості, розміри. Інколи карти і плани дозво ляють з’ясувати районування поселення, подають традиційні

назви його частин. Для родознавчого дослідження важливі й інші моменти, що можуть відображатися на кресленні – наявність культових споруд, фільварків, панських маєтків, мостів, млинів, інших господарських будівель, кількість і розміри цвинтарів.

Належність досліджуваного роду до певної соціальної верстви також породжує специфічні можливості для використання мап і планів. Наприклад, чимала кількість з них створювалася у потребах церкви. Плани церковних земель, креслення споруд є поживою для вивчення життя і діяльності представників

кліру.

Карти дозволяють не лише окреслити масштаб маєтностей, що належали родинам з пануючих суспільних верств, але й з’ясувати коло їхніх сусідів, деякі біографічні свідчення. Загальновідомим є перегукування прізвищ дідичів з назвами сіл і міст. Мапи, як топонімічне джерело, можуть пролити світло на першопричину появи назви поселення, чи імені його власника.

Військова біографістика та тісно пов’язана з нею генеалогія військових не могли б повноцінно розвиватися без використання багатого картографічного матеріалу воєнного походження. 

Таким чином, карти мають неабияке генеалогічне значення і заслуговують на вивчення як окремий вид родознавчих джерел. Важливо активізувати використання картографічних матеріалів у подібних розвідках, поширюючи таку практику на нові напрямки генеалогічної науки, зокрема, на вивчення родоводів селян.

Доводиться констатувати, що до сьогодні ці специфічні завдання методами історичної географії в Україні майже не вирішувалися. В узагальнюючій праці Р.І. Сосси1, бібліографія якої нараховує 1422 позиції, знаходимо вказівки лише на кілька розвідок з проблематики межування в Російській імперії2.

Ці праці дозволяють нам уявити масштаб та особливості заходів щодо створення планів окремих сіл та прилеглих до них земель. Однак, метою межування було встановлення кордонів між поміщицькими землеволодіннями, але аж ніяк не позначення селянських наділів чи садиб. Таким чином, ця стаття є спробою проаналізувати специфіку укладання, сучасний стан збереження та інформативну місткість картографічних джерел, що зберігають свідчення генеалогічного значення про селян Подільської губернії кінця XVIII – початку ХХ ст Перш ніж перейти до змісту, слід з’ясувати деякі термінологічні деталі. У сучасній картографії існує досить чіткий поділ зображень за своїми розмірами. Так, плани укладаються у масштабі 1:10000 і крупніше. Зображення значної за величиною площі земної поверхні в більш мілких масштабах називають картами3. Отже, схематичні креслення, на 1 сантиметрі яких відбито понад 100 метрів поверхні, мали би називатися картами. Однак, оскільки наше дослідження не є фахово картографічним і оскільки перерахунок масштабів (у англійських дюймах, верстах та сажнях) з зображень позаминулого століття не є визначальним для його змісту, дозволимо собі вживати різні терміни – карти, плани, мапи, креслення як синоніми.

Повідомлення про особу селянина на плані з’являлося, переважно, у двох випадках – за укладання зображення села чи його частини, на якому позначалися окремі домоволодіння, земельні наділи, інколи – хутори, пасіки, млини. Інша причина виникає щойно селяни стають суб’єктами економічних відносин і набувають права приватного землеволодіння. У них з’являється можливість купувати та продавати землю, що у свою чергу породжує численні документи, які відображають ці переходи. Плани ділянок були органічною складовою такого справочинства.

У дореформені часи укладання карт приватновласницьких сіл здійснювалося за ініціативою дідичів у випадках розмежування із сусідськими маєтками, переходу до нового власника або при поділі між кількома спадкоємцями. Такі економічні потреби є універсальними, тому створення схематичних зображень маєтків Поділля відбиває традиції як Польської держави, так і межувальних заходів Росії. Кількісне переважання землевласників – поляків і їхнє прагнення продемонструвати свою ідентичність виявлялося й у справі створення планів належних їм землеволодінь. Зокрема, майже до середини ХІХ століття ми зустрічаємо приклади укладання таких мап польською мовою4.

Оскільки створювалися схеми для потреб власника, у архівах не відклалися їх систематизовані збірки (певним винятком може вважатися 498-й фонд ЦДІАК України – «Потоцькі», у якому лише за описом нараховується 19 карт і планів). Маємо лише окремі приклади, що засвідчують побутування практики творення планів сіл та наділів від XVIII ст. Наприклад, укладена у 1776 році «Mapa geometryczna slobody Rybek na grontach wsi Honorowki osiadley»5, або три плани сіл Ямпільського повіту від 1798 року (Білого і Тодорівки, Дорошівки та

Петрашівки)6. Інколи зустрічаємо і плани окремих частин на8селених пунктів – переважно фільварків7.

До початку 1840-х років система управління старостинськими (пізніше – казенними) маєтками Правобережної України переважно полягала у їхній здачі в оренду місцевим поміщикам. Тому картографування цих маєтностей також мало спорадичний характер і пов’язувалося з переходом села від одного посесора до іншого. Як от: «Спеціальний план геометричний старостинського села Марківці Летичівського повіту, належ8

ного старості Рулинському» (1798 р.)8. Найбільш очевидною особливістю картографування у казенних селах був швидший перехід на російську мову при нанесенні легенд на тло плану.

Додаткова інформація, яка містилася на таких кресленнях була досить довільною. Обмежуючись загальним зображенням села та картографуванням земельних площ, лісів, рік, доріг, укладачі залишали нам надзвичайно мало інформації про селян – жителів цих сіл. У ХІХ столітті ця ситуація починає зазнавати деяких змін. Інколи на планах з’являються окремі записи імен посполитих, інколи – цілі списки домогосподарів. Досить вживаною стає практика нумерування за окремим документом списком зображених на плані садиб або земельних наділів. Приклад такого підходу дає план с. Нового Поріччя Кам’янецького повіту з фондів Кам’янець-Подільського історичного музею-заповідника. Його укладено у 1825 році польською мовою9. На схемі зображені окремі садиби й земельні наділи посполитих. Хоча вони і пронумеровані, але списку селян немає. Можемо лише припускати, що це був окремий документ, можливо, створений разом з планом, можливо – ревізький список (сказка). Але останнє припущення малоймовірне навіть з огляду на датування документу – посередині між сьомою (1816 р.) та восьмою (1834 р.) ревізіями населення. Подібний і план с. Безпечного коло Уланова 1839 року10. У ньому також використана польська мова, селянські садиби пронумеровані. Але на полі карти вміщена таблиця, у якій перелічений 91 домогосподар села. Прізвища їх подані не за алфавітом, а в тому порядку, як пронумеровані будинки.

Ще одну можливу причину для укладання карт сіл нам подає справа, яка зберігається в ІР НБУВ – «Геометричний спеціальний план казенного поселення Домниці Балтського повіту, наданого в 128-річне орендне утримання адміралу Тетто»11. Як зазначено у легенді плану, він знятий і укладений 13 червня 1825 року для засвідчення кордонів і з’ясування кількості землі за скаргою селян того ж поселення. Хоча окремі будинки і зображені на схемі, до них немає ні підписів, ні нумерації. Генеалогічне значення цієї карти обмежується вказівкою імен власників хуторів поблизу села – священика, Павла Нарти, Логина, Івана Мар’янова, Бритавського.

Загалом, можемо зазначити, що характерними ознаками планів Подільських сіл XVIII – першої третини ХІХ ст. стали різноманітність змісту легенд й експлікацій, відмінність графічного виконання та використання несистематизованих масштабів. Ця зовнішня строкатість виявлялася й у схемах державних сіл. Кількість останніх в губернії постійно змінювалася, максимально складаючи біля 20% від загалу. Після прилучення земель Правобережжя до Російської імперії казенне землеволодіння регіону зазнало кількох масштабних кампаній, які супроводжувалися обліковими заходами щодо селян. Перша хвиля конфіскацій після поділів Речі Посполитої змінилася протилежними заходами – продажем цілого ряду державних маєтків у приватні руки. Зокрема, Маніфест від 27 травня 1810 р. створював у Подільській губернії спеціальну комісію для реалізації таких дій12. Приватизація землі, селян і майна мала й економічне (підживлення виснаженого війною бюджету) і політичне завдання – збільшення частки російських поміщиків серед домінуючих поляків. Хоча у багатьох архівах знаходимо цілі групи справ, присвячених проведенню цього заходу13, ми не можемо вказати на подібні збірки картографічних матеріалів. Очевидно, організована робота у цьому напрямку на той час не велася.

Натомість наступні акції царського уряду щодо казенних сіл – конфіскації після повстання 1831 року – супроводжувалися систематичними діями щодо картографування новопридбаних маєтностей. Значною мірою цьому сприяло і те, що з цих земель формувалося так зване Військове поселення 58-ти округів Київської і Подільської губерній14. Під час передачі маєтків до цього утворення яскраво виявилися професійна увага військових до картографування та наявність у них підготовлених фахівців у цих питаннях. Наприклад, об’ємна

справа «Про передачу й прийом конфіскованих маєтків Київської та Подільської губерній до військового відомства»15 містить кілька ґрунтовних відомостей з переліком конфіскованих сіл і земель та їхніми характеристиками. Тут же (арк. 547–555), знаходимо і ряд документів, що відображають дії військових з обліку наявного картографічного матеріалу та створення нових зображень щойно набутих маєтностей. Серед них: «Опись картам и планам доставленным от Киевского военного губернатора» від 25 травня 1836 року. Вона складається з двох частин, в яких названі загальні карти 28х губерній та біля 30 чистових й чорнових креслень різних сіл і маєтків Балтського й Уманського повіту. З наступного документу згаданої справи ми дізнаємося, що військове командування не обмежувалося одним лише накопиченням зображень конфіскованих маєтків. У 1836 році сюди був відряджений капітан Генерального штабу Ган з метою укласти загальну карту обох губерній, на якій мали б бути показані землі Військового поселення, з розбивкою їх на округи. 

На підтвердження успішного виконання його місії у ЦДІАК України зберігається ця карта, створена того ж 1836 року16. На ній досить схематично зображені конфісковані маєтки, різними кольорами показані території округів. Крім них позначені окремі дільниці (Меджибізька, Ярославська, Бишівська, П’ятківська). Перша і остання з них відносяться до Поділля. Можливо, відрубне від округів виділення цих 4-х територій пояснюється тим, що процес формування структури військового поселення ще тривав. Так, наприклад, карта показує Ободівку Ольгопільського повіту, серед конфіскованих. Але насправді це село залишилося у приватній власності батьків заколотника Готарда Собанського, хоча і підпадало двічі під адміністративне управління.

Однак, укладанням цієї карти місія капітана Гана не завершилася. На аркуші 554 згаданої справи17 ми знаходимо укладений ним додатковий опис картів і планів, зібраних на місцях. Він поданий у формі таблиці, яка вказує: № по8порядку, назву креслення, кількість екземплярів, рік створення схеми. Таблиця включає 28 позицій. Масштаби планів не вказані. Ймовірно, використовувалися традиційні при таких роботах 100 сажень у

1 англійському дюймі (1:8400), хоча зрозуміло, що деякі (наприклад карта Савранського маєтку, що містила зображення 18 населених пунктів) випадають з цього ряду. Судячи з переліку, це були плани, укладені в період від 1809 до 1833 років. 

Практика концентрації мап конфіскованих маєтків знайшла своє продовження і після повстання 1863 року. Зокрема, у фонді Подільського губернського управління Державного майна (ЦДІАК України, Ф. 490) серед ємного переліку справ про вилучення власності заколотників знаходимо й одиниці «Про доставку планів конфіскованих і секвестрованих маєтків», «Про зняття на план земель в конфіскованому Жабокрицькому маєтку Брацлавського повіту», тощо18. Отже, держава, що теж була землевласником, до того ж найбільшим, прагнула обліковувати наявні маєтності і методами картографії. Однак, майже до середини ХІХ ст. ці заходи носили локальний і несистемний характер, залишивши по собі карти повітів і розрізнені зразки зображень окремих сіл.

Ситуація почала змінюватися після 1838 року, позначеного початком видозміни системи управління казенними землеволодіннями, відомої під назвою «реформа Кисельова». Її впровадження на Правобережжі регулювалося «Учреждением о управлении государственными имуществами в Западных губерниях и Белостокской области» затвердженим 28 грудня 1839 року19. У відповідності до його вимог, кожний маєток мав заноситися на плани з точним зазначенням усіх категорій земель.

Люстрація державного майна за новими вимогами розтягнулася у часі і завершена була до 1857 року. Однак, на той час вже виявилися негативні наслідки експериментів перших років реформи із створенням з вакантних земель ферм та неефективною здачею їх у оренду. Тому у 1858 році Міністерство Держмайна призначило т. зв. повірочну люстрацію, що мала на меті відновлення колишніх фільварків. Селян позбавляли

виділених земель, проводилася нова класифікація земельних ресурсів, новостворені ферми надавалися поміщикам в оренду на 24–48 років. Але польське повстання 1863 року і несплати за землю посесорів примусили уряд позбавити їх ґрунтів і вкотре переглянути систему землевпорядкування казенних маєтків. У 1864 р. призначається нова повірочна люстрація. Картографічні матеріали, створені у ході проведення цих заходів відклалися окремими колекціями у фондах ЦДІАК України № 490 «Подільська палата землеробства і державного майна», № 492 «Києво8Подільське управління землеробства і державного майна» (опис № 34) та № 380 Російського Державного історичного архіву у Санкт-Петербурзі – «Плановий архів міністерства землеробства». Можливе їх віднаходження і у окремих справах під титулом «Про повірочну люстрацію казенного маєтку...» з майже 200, що зберігаються у 515-му фонді ЦДІАК України «Подільська люстраційна комісія».

Переважно створення планів маєтків припадало на першу люстрацію і датується 1845–1855 роками. У цей період укладалися так звані геометричні інвентарі казенних маєтків. Це спеціально укладені книги, у твердій палітурці, з друкованим формуляром, заповненим від руки, які містили у собі: 1) опис кордонів і межових знаків маєтку; 2) геометричний інвентар маєтку (у формі таблиці, де зазначалася кількість і якість землі за кожним домогосподарством); 3) реєстр ділянок та паїв тяглих земель (таблиця, у якій розписувалася земля на кожного домогосподаря, з вказівкою його імені, прізвища); 4) загальне зведення підсумків землям (де підбивалися свідчення попередніх таблиць і зазначалася кількість тяглих, напівтяглих, городників, розміри земель – орних, сінокісних, лісів, тощо); 5) план маєтку.

Зберігаються колекції геометричних інвентарів 1840–50-х років у вищезгаданих фондах ЦДІАК України (№ 490) та РДІА (№ 380). Ці дві збірки документів є наче дзеркальним відображенням одне одного: у Києві зібрання анотується як добірка люстраційних інвентарів, деякі з яких мають включені плани земель і маєтків; Петербурзький фонд Планового архіву навпаки, утворювався комплектуванням планів і карт, серед яких

знаходяться і геометричні інвентарі. Очевидно, доречно буде говорити про єдність цих двох частин одного документу, які створювалися паралельно, доповнюють одна одну і вивчатися повинні також у комплексі. Разом з тим, оскільки наше дослідження присвячене питанням картографування, вважаємо за потрібне детальніше зупинитися на характеристиці архівного зібрання мап Подільської губернії, що зберігається у РДІА.

Отже, у 22 описі 380-го фонду, поруч з одиницями зберігання з Полтавської (арк. опису 25–150) та Приморської губерній, зазначені і справи з Поділля (арк. 3–24). Лише 137 з них (із 619 загалом) стосуються нашого регіону. Вони згруповані за повітами. Тільки перші дві справи мають загальногубернське зна чення20. Всі інші креслення мають локальний характер і несуть зображення окремих сіл, маєтків, лісних дач. З них до Балтського повіту відносяться: спр. 3–20; до Брацлавського – 21–25; Вінницького – 26–36; Гайсинського – 37–41; Кам’янецького – 42–61; Летичівського – 62–70; Літинського – 71–85; Могилівського – 86–94; Ольгопільського – 96–102; Проскурівського – 103–113; Ушицького – 114–125; Ямпільського – 126–137.

Окремі карти неоднорідні за своїм обсягом. Тут є і лише частини населених пунктів, на яких зображені кілька земельних ділянок (спр. 34. «Частина міста Вінниці»). Найчастіше це плани юридик – казенних маєтностей у містах і містечках. Але зустрічаються і мапи цілих повітів або окремих староств та маєтків,що охоплювали чимало населених пунктів (спр. 22 «маєток Брацлавський: Чуків, Бугаків, Свенцин, Довжок, Пархилівка, Городниця, Самчинці, Перепеличе, Монастирське, Сорокодубів, Туровець, Грабовець, Мачуха, Шура, Зяньківці, Салинці, Мар’янівка, Анчипалівка, Скрицьке»). Хронологія колекції досить широка. Попри те, що близько 15 справ в описі не мають датування, найстарішою із зібрання можемо назвати «Генеральну карту з показанням лісних дач, укладену у 1800 році флоту капітан-лейтенантом Перамузичем» (Вінницького повіту, спр. 26). А останніми у цьому ряду є два плани 1857 року (с. Фурманівки, Кам’янецького повіту, спр. 60 та Комаргородської юридики Ямпільського повіту, спр. 135).

46 одиниць фонду мають у своєму складі не лише географічні зображення, але й геометричні інвентарі. Це менше, ніж 69 аналогічних справ з Києва. Однак, між цими двома колекціями немає абсолютної тотожності – деякі справи продубльовані, деякі існують у одному екземплярі (чи в Києві, чи в Санкт-Петербурзі). Загалом, 29-й опис фонду Подільського губернського управління держмайна перелічує майже 290 інвентарів, укладених у ході проведення люстрацій 1840–508х років. Цілком можливо, що деякі з них, анотовані лише як геометричні інвентарі, можуть включати і схеми маєтків. Попри те, що інвентарі і плани укладалися за єдиною схемою і вимогами, зміст окремих з них може суттєво різнитися. Особливо це стосується генеалогічного значення цих документів. Мусимо констатувати, що значна частина планів у складі геометричних інвентарів подають зображення сіл без поділу на окремі садиби. Якщо такий поділ зустрічаємо, то встановити належність обійстя певній родині все-одно часто неможливо, оскільки будинки і садибні землі не підписані і не пронумеровані. У справах, де нумерація є, вона інколи показує лише приналежність жителів господарства до певної групи

сільського населення – селян, однодворців, відставних солдатів, вільних людей. Надалі цей номер згадується у самій таблиці інвентаря – в розділі «реєстр ділянок і паїв тяглих земель» у графі «номер садибної землі». Наприклад, справа «Геометричний інвентар казенного маєтку Бахтинського в Новоушицькому повіті, складений в 1847 році»21 подає списки домогосподарів та плани с.с. Бахтин, Бахтинок, Воронівці, Новосілка, Петримани. На всіх планах села поділені на частини, у яких проживають представники окремої станової групи. Як от, у селі Петримани записано 48 домогосподарів – селян (на плані під № 3), 25 – запасних однодворців (№ 4), 9 родин – вільнопроживаючих (№ 5) та один відставний солдат (№ 6). Як бачимо, з ідентифікацією місця проживання останнього немає жодних проблем – його садиба позначена окремим номером. Натомість, 48 селянських родин сховані на плані під № 3 і локалізувати їхню «малу батьківщину» за цим документом майже неможливо.

Однак з цього правила є винятки – переважно зовсім невеличкі населені пункти, при картографуванні яких відображалися і імена власників окремих дворів. Як приклад такого підходу наведемо інвентар села Тяжилова Вінницького повіту 1851 року22. На арк. 6–8 зв. цієї справи знаходимо реєстр ділянок і паїв тяглих земель, у таблиці якого перелічені неповні імена (ім’я та прізвище) 34 домогосподарів сільця. У графі «№ садиби» навпроти кожного з них стоїть нарізне число. І саме головне, що на плані кожний двір промальований окремо і

позначений одним з 34 номерів. Завдяки цьому ми отримуємо можливість ототожнити конкретні селянські родини з певними будинками і обійстями населеного пункту. Подібними є і план конфіскованого с. Терешківці Кам’янецького повіту (1852 р.)23 і повірочно8люстраційний інвентар с. Немечинці Проскурівського повіту (1862–65 рр.)24. Останній приклад особливо цікавий, оскільки при здійсненні повірочних люстрацій картографуванню сіл приділялося дещо менше уваги. Зокрема, серед проектів повірочно-люстраційних інвентарів (спр. 295–403) та самих інвентарів (спр. 404–438) у 29-му описі 490 фонду ЦДІАК України значаться

лише дві одиниці з планами маєтків25. Щоправда, відсутність такої анотації зовсім не перекреслює наявності креслень у справі. Зокрема, подібний інвентар маєтку Бережанка Кам’янецького повіту 1863 року26 включає загальний план маєтку (у масштабі 1:21000), три плани орендної ферми, схему земель православного парафіяльного духівництва та копію кресленні фермерської лісної ділянки. Зауважимо, що у назві справи, по8

даній у описі, ні про які мапи не йдеться.

Цей же опис перелічує майже два десятки одиниць, у складі яких є плани або межові книги церковних земель окремих сіл. Ці документи є відображенням пов’язаних з люстрацією 1860-х рр. заходів уряду щодо перенесення на плечі сільських громад витрат на утримання православного кліру. Імена селян у них можуть бути показані, як учасників або свідків межувальних заходів.

Завершуючи аналіз картографічних матеріалів казенних сіл періоду земельної реформи, згадаємо ще один, тісно пов’язаний з планами вид документів, який зберігає імена окремих домогосподарів. Йдеться про таблиці детального (подробного) обрахунку садибних і польових земель. Ці справи зберігаються масивними блоками у тому ж таки, 490-му фонді. Уже у самому титулі документів зазначається: «дача ця значиться на

повітовому генеральному плані... під №...». Далі міститься таблиця, у якій перелічені імена селян-домогосподарів та зазначено, де, скільки і якої землі знаходиться у їх користуванні. Подібна справа 1871 року щодо села Байбузівки Балтського повіту, перераховує повні імена 215 домогосподарів села, додатково надаючи свідчення про обсяги землекористування селян27.

Реформа 1861 року перетворила українського селянина на самостійного суб’єкта економічних відносин. Як наслідок, з’явилася маса нових зразків документів, що несуть інформацію про особу та господарство селян. Зросло і число карт сіл, де тим чи іншим чином зафіксована ця інформація. Слід зазначити, що питання картографічного забезпечення аграрної реформи не було доконано врегульоване законодавством. З одного

боку відомо, що в одному з основних документів реформи – уставній грамоті – була передбачена графа, яка прямо вказувала на використання карт – «номер по плану» поруч з «номером по порядку». З іншого – у актах, які регулювали проведення реформи ми постійно зустрічаємо формулювання на кшталт: «все возникающие...споры и недоразумения…Съезд разбирает…посредством осмотра местности, разсмотрения планов, буде таковые имеются…»28. Отже, законодавець не передбачав обов’язкового картографування всіх сіл, що реформувалися. Тим не менш, значна частина цієї масштабної роботи була здійснена, залишивши численні плани населених пунктів. Вони створювалися для постійного використання і не склали окрему

колекцію в архівах столичних чи губернських установ. Зустрічаємо такі мапи у фондах волосних правлінь, окремих губернських і повітових інституцій, приватного походження.

Креслення цього періоду показували розмежування: а) польових земель сільської громади зі своїм колишнім паном і б) садибних ґрунтів окремих селян, церковних земель й панської економії у селі. Генеалогічне значення планів першого виду є мінімальним, оскільки землевласником виступали не окремі гречкосії, а безлика громада. Що і відображалося на схемі словосполученням: «земли крестьян села такого-то». Натомість, значущість другого виду важко переоцінити. Адже тут, інколи під номером, інколи безпосередньо на зображенні своєї ділянки записані імена домогосподарів – голів сімейств. Враховуючи ту обставину, що деякі родини понад сто років проживали або й проживають у одних і тих самих подвір’ях, ми отримуємо додаткову реальну можливість встановити зв’язок між сучасними жителями села та їх предками.

У фонді Державного архіву Вінницької області «Карти і плани населених пунктів, земельних ділянок і будівельних об’єктів» (ф. 896) знаходимо ряд креслень цього періоду, які, ймовірно, ілюстрували розподіл садиб, зафіксований у уставній грамоті. Це плани сіл Клембівка 1865 року (спр. 1) та Бабинець 1866 р. (спр.55) Ямпільського повіту, садибних земель сіл Дубовець і Маслівка Брацлавського повіту 1861 р. (спр. 43), се8

лянських земель Жабокрича 1865 р. (45), селянських наділів сіл Монастирське 1866 р. (77) та Озеро 1866 р. (100), садибних земель містечка Печори 1862 р. (105), земель сіл Підзамок 1860 р. (108) та Фердинандівка 1860 р. (136) того ж повіту, земель села Сокиринці Вінницького повіту 1872 р. (одиниця зберігання 117). Натомість у зібранні Державного архіву Хмельницької області «Подільська губернська креслярня» (ф.115), таких планів фактично немає. Як приклад зберігання подібних схем у інших архівосховищах, назвемо плани с. Межирічки

Балтського від 1866 р.29 або садибних земель містечка Ободівки Ольгопільського повіту, укладений у тому ж році30.

До активізації землевпорядної роботи призвело прийняття «Положення про поземельний устрій сільських чиншовиків у губерніях західних і білоруських», затверджене 9 червня 1886 року. Чиншовики кінця ХІХ ст. в основному походили від дрібної шляхти часів Речі Посполитої, а в Російській імперії певний період іменувалися однодворцями. Ця досить кількісна група землеробського населення (біля 94 тис. лише у приватних маєтках губернії) на цей час вже наполовину православна, у соціальному відношенні все більше зливалася з укра8

їнським селянством.31 Але на відміну від колишніх кріпаків, що отримали свободу і право викуповувати землю у 1861 році, та казенних селян, які долучилися до цих процесів після 1866 р., колишні однодворці не мали такої можливості, живучи і господарюючи на панській землі за сплату чимраз дорожчого чиншу. Намагаючись пригальмувати зростання соціальної напруги, уряд спробував врегулювати питання викупу землі чиншовиками. Практичний розгляд справ покладений був на повітові у чиншових справах присутствія. Ця робота потребувала застосування матеріалів з характеристиками чиншового землекористування. Крім укладених землемірами планів окремих ділянок, у присутствіях використовували і карти сіл, очевидно передані до них з волосних правлінь.

У архівних збірках цих установ і зберігаються колекції картографічних матеріалів. Зокрема, у ДАВО це фонди Гайсинського (ф.4), Вінницького (ф.5), Ямпільського (ф.11), Літинського (ф.12), Могилів8Подільського (ф.369), Ольгопільського (ф.666) повітів. Крім Подільських збірок, у Вінниці знаходяться аналогічні матеріали з Липовецького (ф.10) та Махнівського (ф.596) присутствій Київської губернії. Кількість справ надзвичайно різна – від 19 з Гайсинського, до 980 з Вінницького повітів. У архіві Хмельницької області (донедавна –Кам’янець-Подільському міському) також є фонди під такою назвою. Однак за своїм змістом вони докорінно різняться від Вінницьких. Зокрема, це фонди № 38 – 28е Кам’янецьке, 251 – Кам’янецько-Ушицьке, 503 – Ушицьке, 679 – Кам’янецьке, 680 – Летичівське, 815 – Проскурівсько-Летичівське повітові у чиншових справах присутствія. Кількість справ у них мінімальна і коливається від однієї до трьох. Щоправда, у цьому ж архіві є кілька доволі об’ємних збірок з документами щодо чиншовиків. Наприклад, ф. 674 – Ізяславське присутствіє (1708 одиниць зберігання), ф. 675 – Полонське (20 од. зб.), ф. 703 – Старокостянтинівське (998 од.), та фонд № 704 – Ізяславсько-Старостянтинівське (28 од.) у чиншових справах присутствія. Але, як відомо, ці повіти належали до сусідньої Волинської губернії, де чисельність колишньої дрібної шляхти була значно вищою, аніж на Поділлі.

Неоднорідні ці зібрання і за своїм змістом. Серед документів фондів вирізняються кілька основних їх типів:

– Плани земельних ділянок села. (інколи – геометричні спеціальні плани). Останні укладалися за дорученням мирових посередників з приводу викупу земельних наділів селянами або наділення нею чиншовиків. – Експлікації садибної землі. Хоча цей термін означає пояснення умовних позначень на картах та планах, маємо справу переважно з обчисленням земель за їх призначенням та приналежністю. Ці таблиці вміщувалися на полі карти. Однак, зустрічаємо і експлікації – самостійні документи. Вони укладалася у формі таблиці, де зазначалися повні імена селян – землевласників, вказувалися їхні номери на плані, в окремих колонках перелічувалася кількість і характеристика належної їм землі. Однак і ці, окремі, експлікації створювалися як доповнення до плану:

 – Межові книги (сіл, церковної землі, окремих землевласників). Становлять собою описи кордонів земельних ділянок, з детальним фіксуванням процедури їх проведення. Як правило, укладалася в присутності мирового посередника, свідків. Землемір використовував геодезичні прилади (компас, астролябію, ланцюг), показники яких – кути поворотів й відстані від повороту до повороту заносилися до книги. Підписували їх мирові посередники та землевласники, землі яких обмежовувалися. У випадку сільської громади це – уповноважені на те селяни (3, 6 чоловік). Записувалися і імена свідків – 3-х жителів сусідніх сіл. Завірялися підписами і печатками сільського старости, волосного старшини, пристава.

– Аналогічні за змістом журнали обмежувань сіл від суміжних маєтків.

– Книги обліку виділених земельних ділянок під садиби. Містили детальні, укладені у формі таблиць, описи меж і площ окремих земельних ділянок чиншовиків. Межа угідь описувалася з використанням метричних термінів і сторін світу. Для нас цікавою є окрема колонка з описом суміжних ділянок – у якій згадувалися їхні власники (інші чиншовики, поміщики, селяни).

– Геодезичні описи земельних ділянок чиншовиків, селян, церков, поміщиків, тощо. За формою майже тотожні вищезгаданим книгам обліку. Вказувалося, під яким номером ділянка означена на плані, інколи зазначалося, сучасною мовою, цільове призначення ділянки (сіножать).

Крім цих окремих типів документів у фондах зберігаються і збірки, що відображають основну проблематику роботи присутствія: клопотання селян, міщан, чиншовиків про визнання за ними чиншових прав на землі. Крім самого «прошенія» тут зустрічаємо листування між установами, опитування свідків, резолюції, тощо. Є і справи викупного характеру, які містять у собі ухвали сільських сходів, люстраційні акти, списки влас8

ників земельних ділянок. Всі вони стосуються колишніх казенних сіл.

Нашу увагу, в першу чергу, привертають плани сіл і земельних ділянок, що зберігаються у цих фондах. Значна кількість з них – це уже згадувані загальні зображення поселень часів укладання уставних грамот. Яскраво підтверджує їхнє генеалогічне значення напис на полі плану земельних ділянок с. Дзигівка Ямпільського повіту 1863 р.: «номера на крестьянскихъ усадьбахъ объясняютъ по грамоте какова кому принадлежитъ»32. Текст самої грамоти дозволяє з’ясувати місця проживання 542 селянських родин цього села. Але це не стосується «вільнопроживаючих» людей, садиби яких на схемі не пронумеровані і зображені єдиним масивом.

Значно більше у зазначених фондах зберігається креслень економічного характеру 1880–908х рр. ХІХ – початку ХХ ст. Часто вони фіксували окремі земельні ділянки, які селяни і вчорашні дідичі обмінювали одне у одного, намагаючись здолати черезсмужність своїх землеволодінь. Наприклад, у кількох справах повторюється така ситуація: чиншовики мали у своєму традиційному користуванні лісні сіножаті, оточені

панськими дібровами. Обидві сторони були незадоволені таким станом: селянин потребував не сінокісної, а польової землі, великий землевласник прагнув володіти єдиним масивом лісу. Приклад вирішення проблеми подає справа, яка складається з 9 планів ділянок землі с. Стрижавка, Вінницького повіту33. Лише один з них – копія плану винокурні у цьому селі. Всі інші є оригіналами чи копіями схем обмінів лісних угідь селян на польові землі графа Грохольського.

Ознакою картографічних робіт у ХVIII – XIX ст. було їхнє проведення державними службовцями на замовлення держави або землевласників у відповідності з процедурою, визначеною нормами закону. Завдання, які вирішувалися при цьому, не виходили за межі майнових та адміністративних відносин. Однак ускладнення суспільного життя на межі століть, різноманітні інтереси населення вимагали розширення обсягів

картографування, поширення їх на нові сфери діяльності громади. У цьому сенсі цікавий зразок використання графічних зображень окремих сіл дає нам доповідь майбутнього академіка Д. Заболотного на першому з’їзді лікарів Подільської губернії34. Свій виступ під назвою «До питання про бактеріологію холери» він проілюстрував кількома планами частин населених пунктів Городок, Фридрівці, Кузьминчик та Скотиняни.

Увага лікаря була зосереджена на об’єктах розповсюдження холерних ембріонів – річках, копанках, криницях, шкіряних «заводах». Разом

ИСТОЧНИКИ И ДОКУМЕНТАЛЬНАЯ ОСНОВА ИССЛЕДОВАНИЙ ПО ГЕНЕАЛОГИИ КУБАНСКОГО КАЗАЧЕСТВА

АВТОР: А.В. ДЮКАРЕВ | 06 ЯНВАРЯ 2017

А.В. ДЮКАРЕВ, г. Краснодар, Российская Федерация

ИСТОЧНИКИ И ДОКУМЕНТАЛЬНАЯ ОСНОВА ИССЛЕДОВАНИЙ ПО ГЕНЕАЛОГИИ КУБАНСКОГО КАЗАЧЕСТВА

Dyukarev A.V., Krasnodar, Russian Federation

Sources and Documentary-Based Research on the Genealogy of the Kuban Cossacks

Аннотация

Активная разработка на Кубани казачьей проблематики заострила внимание на истории многих казачьих родов и судеб отдельных представителей Кубанского казачьего войска. При этом генеалогия российского казачества, в отличие от других этносоциальных групп, пока получила недостаточное освещение в отечественной историографии. Учитывая данное обстоятельство, в статье обосновывается структура источниковой базы историко-генеалогических исследований кубанского казачества, дается характеристика отдельным видам источников, показана возможность их использования в родословном построении. Огромный комплекс документов, отражающий службу казачества, отложился в системе федеральных и региональных архивов Российской Федерации, чьи информационные возможности в реконструкции кубанских родословных рассматриваются в статье. Опираясь на тезис, что основу источниковой базы генеалогии кубанского казачества составляют письменные документальные источники досоветского периода, реконструкцию казачьих родословных целесообразно начинать с таких классических генеалогических источников как метрические книги, исповедные (духовные) росписи, ревизские сказки, которые анализируются в контексте казачьей проблематики статьи. Однако для полноценного историко-генеалогического исследования и воссоздания семейной истории кубанского казачества необходимо обратиться к более широкому кругу источников, освещающих особенности и этапы военно-казачьей службы, а именно к формулярным и послужным спискам, именным спискам воинских чинов, посемейным спискам, документам о пожаловании казаков чинами и наградами за отличную службу и военные отличия, а также отражающим учебу казачьих детей в различных учебных заведениях. Предложенная структура источниковой базы генеалогии кубанского казачества позволяет грамотно и обоснованно выстроить вектор генеалогического исследования кубанского казачества.

Annotation

Active development of the Kuban Cossack perspective focused on the history of many Cossack birth and fate of individual representatives of the Kuban Cossack army. The genealogy of the Russian Cossacks, unlike other ethnic and social groups, yet received poor coverage in the Russian historiography. Given this fact the article explains the structure of the source base of historical and genealogical studies of the Kuban Cossacks, is a characteristic of certain types of sources, the possibility of their use in family building. A huge range of papers reflecting the service of the Cossacks, was deposited in a system of Federal and regional archives of the Russian Federation whose information opportunities in the reconstruction of the Kuban pedigrees are considered in the article. Based on the thesis that the basis of the source base genealogy of the Kuban Cossacks are of written documentary sources of the pre-Soviet period, the reconstruction of the Cossack bloodlines is advisable to start with a classic such genealogical sources as parish registers, confessional (religious) paintings, census tales which are analyzed in the context of the Cossack perspective of the article. However, for a complete historical and genealogical research and recreate the family history of the Kuban Cossacks it is necessary to appeal to a broader range of sources covering the features and stages of the military-Cossack life, namely to formulary and track lists, name lists of military officers, family lists, documents about the award the Cossack ranks and awards for distinguished service and military differences, and reflective study of the Cossack children in various educational institutions. The structure of the source base genealogy of the Kuban Cossacks allows competently and reasonably to build a vector of genealogical research of the Kuban Cossacks.

Ключевые слова

Генеалогические исследования казачества, источники, родословная, семейная история, генеалогические источники, кубанское казачество.

Keywords

Genealogical research of the Cossacks, genealogy, family history, genealogy sources, the Kuban Cossacks.

Одна из отличительных особенностей современного этапа развития науки – дифференциация системы знаний: появляются новые проблемные области, складываются новые научные дисциплины. Всплеск общественной активности в 1990-х гг. и интерес к вопросам поиска своих исторических корней, родовой памяти, истории семей в значительной мере стимулировал внимание исследователей к новым тематикам в своих исследованиях. Активная разработка на Кубани казачьей проблематики заострила внимание на истории многих казачьих родов и судеб отдельных представителей Кубанского казачьего войска.

Генеалогия российского казачества, в отличие от других сословий и этносоциальных групп, пока получила слабое освещение в отечественной историографии. Это связано с отсутствием опыта и традиций составления казачьих родословных в дореволюционный и советский периоды, «распыленностью» материалов среди большого количества архивохранилищ, отсутствием должной теоретической проработки вопросов методологии и методики генеалогии казачества. На недостаточное использование потенциала генеалогии при рассмотрении вопросов казачьей истории обращает внимание В.А. Колесников, «…хотелось бы обратить внимание и на пока еще маловостребованный аспект казачьей истории, а именно – на прошлое отдельных войсковых родов, фамилий, повседневную жизнь конкретных офицеров и казаков, членов их семей, что, несомненно, отвечает столь актуальным ныне направлениям гуманитарной науки».

Одной из важнейших задач, стоящей перед нами, является рассмотрение и анализ состояния источниковой базы генеалогии кубанского исследования. Задача достаточно непростая, учитывая, что к данной проблематике обращались немногие авторы. При этом затрагивались лишь отдельные аспекты рассматриваемого вопроса, поэтому нам необходимо обосновать структуру источниковой базы историко-генеалогических исследований кубанского казачества, дать характеристику отдельным видам источников, показать возможность их использования в родословном построении.

С момента своего формирования, Кубанское казачье войско, а еще раньше, его предшествующие и составные части – черноморские и линейные казаки, прочно связали свою судьбу с историей России. И вполне закономерно, что огромный комплекс документов, отражающий службу казачества, отложился в системе федеральных архивов Российской Федерации – это, прежде всего Российский государственный военно-исторический архив и Российский государственный исторический архив.

В ходе своей эволюции Кубанское казачье войско оказало влияние на историческое развитие ряда сопредельных территорий, что обусловило наличие там архивных материалов по казачьей проблематике. Документы, необходимые для реконструкции кубанских родословных, сосредоточены в Государственном архиве Краснодарского края, Государственном архиве Ставропольского края, Государственном архиве Кабардино-Балкарской республики, Государственном архиве Одесской области, Херсонском областном государственном архиве.

Основу источниковой базы генеалогии кубанского казачества составляют письменные документальные источники досоветского периода. Под генеалогическим документом, по мнению П.А. Свищева, следует понимать письменно зафиксированную доказательную информацию. В рамках этого тезиса, наиболее массовыми и информативными генеалогическими источниками являются метрические книги, исповедные (духовные) росписи, ревизские сказки, которые и закладывают документальную основу генеалогического исследования.

В Государственном архиве Краснодарского края метрические книги имеются в фонде № 801 «Коллекция документов церквей г. Екатеринодара по актам гражданского состояния (1841–1907 гг.)». Однако, охватывая материал лишь по г. Екатеринодару, они не дают возможности обратиться к истокам всего кубанского казачества.

Большим вкладом в развитие источникой базы историко-генеалогических исследований кубанского казачества является издание древнейших метрических книг и исповедных росписей Кубани, осуществленное крупнейшим специалистом на Кубани в области археографии, доктором исторических наук, профессором В.И. Ивановым. Как справедливо отмечает О.В. Матвеев: «Кубанцы получили уникальную возможность узнать имена своих прапрадедов, проследить развитие семейных линий, выявить дружеские и духовные отношения».

Фрагментарно, по ряду кубанских станиц, имеются метрические книги в Государственном архиве Ставропольского края, которые находятся в фонде № 135 «Ставропольская духовная консистория (1848–1918 гг.)». Кроме того, существует категория метрических книг, относящаяся к военному ведомству Российской империи. Каждый военный полк российской армии, в том числе и казачий, имел своего полкового священника, который подчинялся преосвященному, в епархии которого квартировал его полк. Единой коллекции «военных» метрик на сегодняшний день не существует. Метрические книги военно-духовного ведомства содержатся в фондах нескольких центральных архивов и частично представлены в местных архивах.

В Российском государственном военно-историческом архиве в фонде № 14877 «Обер-священик Кавказской армии и Кавказского корпуса» хранятся метрические книги церквей станиц Лабинской, Ледовской, Михайловской, Новодонецкой за 1850 г., Николаевской церкви станицы Павловской за 1851 г., Михаило-Архангельской церкви станицы Незлобиной за 1854 г., Петропавловской церкви станицы Новопавловской за 1856–1860 гг.

В этом же фонде находится большой комплекс исповедальных ведомостей различных станиц Кавказской линии, которые, по мнению В.А. Колесникова: «являя собой, по сути, отчеты священников многих линейных станиц, позволяют, таким образом, воссоздавать генеалогические связи и семейную историю казачества Кубани и Терека».

В целом можно сказать, что основную группу документальных письменных источников генеалогии кубанского казачества составляют метрические книги, исповедальные росписи, ревизские сказки, формулярные и послужные списки, сосредоточенные в ряде федеральных и региональных архивов.

По сравнению с вышеприведенными, имеются документальные источники, содержащие сведения о службе, чинах, наградах, образовании, имуществе, месте жительстве и др. Эта группа генеалогических источников носит второстепенный (дополнительный) характер в генеалогическом исследовании кубанского казачества.

Одной из особенностей кубанских генеалогических источников является их ярко выраженная военная направленность, что определялось войсковым устройством быта и жизни кубанских казаков. Поэтому любое исследование по генеалогии кубанского казачества будет полнее и объемнее, если опираться не только на общепринятые источники (метрические книги, ревизские сказки, духовные завещания и др.), но и на документы войсковой казачьей администрации.

Очень интересные генеалогические сведения содержат посемейные списки. Они велись для учета всего казачьего населения станицы и служили для определения семейного положения каждого казака, что было важно при определении прав на льготу от службы. В списках указывались фамилия, имя и отчество (Ф.И.О.) всех членов семьи, их дата рождения, грамотность, вероисповедание, отметки об убыли или прибыли членов семьи. Очень содержателен раздел об имущественном положении семьи: скотоводство (количество голов), земледелие (количество десятин земли и количество пудов урожая), огород, луговые и лесные угодья, чем каждый зарабатывал на жизнь, домоводство (какой дом, сколько комнат, хозяйственные постройки, пасеки, мельницы, заводы и т.п.). Посредством анализа одного такого документа, можно составить целостную картину жизни казачьей семьи или рода.

Посемейные списки кубанских казаков выявлены в фонде № 249 «Канцелярия Наказного атамана Кубанского казачьего войска (Бывшая канцелярия кошевых и войсковых атаманов Черноморского казачьего войска)» Государственного архива Краснодарского края – «Посемейные списки жителей войска, пожелавших переселиться из-за Буга на Кубань (1793 г.)», «Посемейные списки казаков и их семейств, переселившихся из-за Буга на Кубань», «Посемейные списки старшин и казаков войска за 1798 г.», в фонде № 252 «Войсковое правление Кубанского казачьего войска» выявлен «Посемейный список станиц Таманского округа», в фонде № 303 «11-й конный полк Черноморского казачьего войска» выявлены «Семейные ведомости 11-го конного полка».

Косвенными, но не менее интересными и информативными, генеалогическими источниками являются материалы о пожаловании казаков чинами и наградами за отличную службу и военные отличия, а также документы, отражающие учебу казачьих детей в различных учебных заведениях.

Таким образом, мы видим, что материалы как региональных, так и федеральных архивов, обладают достаточным потенциалом для проведения генеалогических исследований кубанского казачества, изучения основных тенденций развития казачьих родов на Кубани в период конца XVIII – начала XX вв. Введение в научный оборот новых архивных источников по генеалогии кубанского казачества расширяет источниковую базу, на основе которой станет возможен не только полноценный родословный поиск, но и комплексный подход к решению многих недостаточно изученных и спорных вопросов истории кубанского казачества.

Список литературы

1. Дюкарев А.В. Документы войсковой администрации Кубанского казачьего войска как источник генеалогии кубанского казачества // Историческое регионоведение Северного Кавказа – вузу и школе: Материалы VIII всероссийской научно-практической конференции. Ч. 2. – Славянск-на-Кубани, 2003. –– С. 40–41.

2. Дюкарев А.В. К вопросу о генеалогических источниках кубанского казачества // Историческое регионоведение Северного Кавказа – вузу и школе: Материалы VI Международной научно-практической конференции. Ч. 2 – Славянск-на-Кубани, 1999. – С. 80–83.

3. Колесников В.А. Исповедальные росписи кавказских станиц как источник для изучения генеалогии и семейной истории линейного казачества // Из истории и культуры линейного казачества Северного Кавказа: Материалы III международной Кубанско-Терской научно-просветительской конференции / Под ред. В.Б. Виноградова, С.Н. Лукаша. – Армавир, 2002. – С. 11.

4. Колесников В.А. Материалы по истории кубанского дворянства в фондах государственного архива Ставропольского края // Из истории дворянских родов Кубани: Материалы научно-теоретической конференции. – Краснодар, 2000. – С. 69–73.

5. Свищев П. Документальные источники как доказательная база родословного исследования // Генеалогический вестник. – 2002. – № 11. – С. 6–16.

References

1. Djukarev A.V. Dokumenty vojskovoj administracii Kubanskogo kazach’ego vojska kak istochnik genealogii kubanskogo kazachestva [Documents of the military administration of the Kuban Cossack troops as a source of genealogy of the Kuban Cossacks] // Historical regional studies of the North Caucasus – University and school: materials of the VIII all-Russian scientific-practical conference. – Slavyansk-on-Kuban, 2003. – Part 2. – Pp. 40-41.

2. Djukarev A.V. K voprosu o genealogicheskih istochnikah kubanskogo kazachestva [K voprosu o genealogicheskih istochnikah kubanskogo kazachestva] // Istoricheskoe regionovedenie Severnogo Kavkaza – vuzu and shkole: Materialy VI mezhdunarodnoj nauchno-prakticheskoj konferencii. – Slavjansk-na-Kubani and nearby cities., 1999. – Ch 2. – P. 80-83.

3. Kolesnikov V.A. Ispovedal’nye rospisi kavkazskih stanic kak istochnik dlja isuchenija genealogii i semejnoj istorii linejnogo kazachestva [Confessional paintings of the Caucasian villages as a source of genealogy and family history of linear Cossacks] // From the history and culture of linear Cossacks of the North Caucasus: Materials of the III international Kuban-Terek scientific and educational conference / edited by V. B. Vinogradov, S. N. Lukas. – Armavir, 2002. – S. 11.

4. Kolesnikov V.A. Materialy po istorii kubanskogo dvorjanstva v fondah gosudarstvennogo arhiva Stavropol'skogo kraja [Materials on the history of the nobility of the Kuban in the collections of the state archive of the Stavropol territory] // From the history of the noble families in the Kuban region: Materials of scientific-theoretical conference. – Krasnodar, 2000. – P. 69 – 73.

5. Svishhev P. Dokumental’nye istochniki kak dokasatel’naja basa rodoslovnogo issledovanija [Documentary sources as the evidence base genealogical research] // Genealogical Bulletin. – 2002. – No. 11. – P. 6–16.

Сведения об авторах

Дюкарев Андрей Викторович, преподаватель Кубанского института профессионального образования, г. Краснодар, Российская Федерация, 8-960-487-67-87, mr.dk72an@yandex.ru

About author

Dyukarev Andrey Viktorovich, the teacher, Kuban Institute of professional education, Krasnodar, Russian Federation, 8-960-487-67-87, mr.dk72an@yandex.ru

Полностью материал публикуется в российском историко-архивоведческом журнале ВЕСТНИК АРХИВИСТА. Ознакомьтесь с условиями подписки здесь.

Автор: Ю.В. Легун

Характерною ознакою станової держави є існування у її межах окремих систем обліку, судочинства, оподатку-
вання, освіти, медичного обслуговування тощо, для різних верств населення. Яскравим прикладом такої організації була Російська імперія, громадяни якої протягом століть нормами закону чітко розділялися на привілейовану меншість та обмежену у своїх правах більшість. Ці визначальні групи населення, у свою чергу розпадалися на менші осібності, обсяг прав та обов’язків яких також був неоднорідним. Зокрема, серед так 
званих непривілейованих верств ми виокремлюємо чисельніших міщан і селян. Останні ж поділялися на селян приватновласницьких, удільних, державних, церковних, однодворців та інші, дрібніші категорії.
Правовідносини кожної такої групи з державою регулювалися спеціальним законодавством та здійснювалися за допо-

Автор: Легун Ю. В.


Останніми роками в Україні генеалогія перетворилася на одну з найбільш динамічних галузей історичної науки. Дослідження родоводів окремих родин, опрацювання методики генеалогічних досліджень та джерелознавчі розвідки набувають у зв'язку з цим особливої актуальності.
Генеалогія охоплює цілий комплекс документів, що відображають життя та діяльність особи, її родове коріння, правовідносини з державою, суспільними групами та окремими людьми. Серед них визначними, за своєю системністю та широтою охоплення різних верств населення, є документи церковного обліку населення. До цієї групи належать парафіяльні метричні книги запису народжень, одружень, смертей. Тісно пов'язані з ними книги шлюбних оголошень у церкві, сповідальні відомості, у яких містився перелік осіб, що стояли до причастя, матеріали візитацій, клірові відомості, що стосуються здебільшого духовенства, та ін.
Поміж них надзвичайно важливе місце займають метричні книги сільських церков. Мета нашого дослідження полягає у з'ясуванні практики їх запровадження, вивченні змін формуляру та аналізі характеру вміщеної генеалогічної інформації. 
Поруч з терміном "метрична книга" ми вживаємо термін "метрика", який правильніше ототожнювати з поняттям "метрична виписка". Однак, оскільки останній тип документу не розглядається у статті, маємо підстави для синонімічного використання його у вказаному значенні.
Одним із перших в українській історіографії на метричні книги звернув увагу Іван Франко [1]. Видатний мислитель у праці про львівського єпископа Й. Шумлянського (1667-1708 рр.) торкнувся питання запровадження ієрархом у львівській єпархії нового етапу метричних реформ. Побіжно про метрики XVIII ст. згадав Б. Барвінський [2]. У невеликому повідомленні дослідник вказав на цінність вивчення таких документів для студій юридичного статусу населення, їхнього територіального походження, сімейного стану, родинних зв'язків. У радянські часи метричні книги у демографічних пошуках використовували 
А. Перковський та М. Крикун [3]. Проте предметно даний напрямок досліджень почав розроблятися щойно у 90- х роках XX ст. У 1995 році В. Любченко опублікував матеріали про метричні книги Поділля XVIII ст. Історик характеризує ці документи, порівнює їх із аналогічними XIX ст., зазначає рівень поширення цих книг, обов'язкові розділи, які мали заповнюватися священиком, зауважує про джерельну вартість таких пам'яток [4]. 
Роком пізніше, у повідомленні з селянської генеалогії Поділля дослідник, наводячи перелік архівних документів з цієї теми, вказує на метричні книги як надзвичайно важливе родознавче джерело [5]. Огляд історії запровадження метричних книг в Україні, зокрема на Київщині, Галичині, детальний їх аналіз здійснив Ігор Скочиляс [6]. Рясно дана проблема висвітлена у європейській історіографії, зокрема  російській, польській, німецькій, чеській [7].
Термін "метрика" походить від латинського "matricula", що означає регестр, каталог, список осіб.
Витоки цього типу документів сягають перших століть християнства. Зокрема, у цей час згадуються метрики хрещень (liber vitae, matriculate, catalogus baptisatorum). Починаючи з III ст. у творах отців церкви зустрічаються вказівки на запис хресних імен.
У новий час у них зазначається наступна інформація: день, місяць, рік хрещення; ім'я дитини, місце і час народження (із зазначенням години); імена та прізвища батьків дитини, чи є вони в шлюбі, їхній соціальний стан; імена та прізвища кумів і їх стан; законність / незаконність народження, визнання/ 
невизнання його батьком. Метрики шлюбу (metrices copulatorum) очевидно входять у вжиток з XVI ст. Із 
часу Триденського собору формули метрик одружених містять нотатки про: імена та прізвища одружених; їх вік; стан і місце проживання; імена, прізвища, соціальний стан свідків; час і місце шлюбу; прізвище пробоща, який благословив шлюб; оголошення заповідей; одруження першим або іншим шлюбом. У XVIII-XIX ст. в актах про сімейний союз фігурували відомості щодо законності/ незаконності народження осіб, що одружуються; національності; ступеня родинних зв'язків; місця проживання; заняття батька чи матері; згоди батьків на заміжжя.
У XVI ст. запроваджуються метрики померлих (metrices defunetorum). Вони несли інформацію про: ім'я та прізвище померлого; його стан; вік; час смерті; іноді навіть поховання; чи з усіма християнськими сакраментами був приготовлений до смерті; в наслідок якої хвороби помер [8].

З незначним відставанням у часі практика укладання метричних книг розповсюджується і на територію України. Однією з перших нині відомих метрик, яка з'явилась тут, є книга братської ставропігійської церкви св. Миколая в Замості з останньої чверті XVI ст. [9]. Проте усталилася думка, що початок метричним книгам в Україні поклав Київський митрополит Петро Могила (1633-1647). У виданому ним у 1646 р. "Требнику" наводяться форми метричних записів для хрещення, вінчання, похоронів та списків парафіян [10]. Однак масовим явищем поява метрик, в силу різних причин, не стала. Практично з середини XVII-ro і до початку 70-х років цього ж століття метричні книги запроваджені в поодиноких парафіях [11].
Така ситуація спонукала Антонія Винницького (одного з адміністраторів Київської митрополії в 1663-1679 рр.) розпочати черговий етап їх впровадження [12]. За його ініціативою було видруковано спеціальній формуляр "Метрики церковної". Це свого роду посібник для священиків щодо ведення записів. Передбачалося запровадження чотирьох видів книг: 1) хрещених, 2) вінчальних, 3) померлих, 4) живих парафіян. У метриці містилися практичні поради  у справі ведення реєстрації людності. А. Винницький намагався впорядкувати й інші питання церковного життя, пов'язані з метричним обліком. Наприклад, він вимагав охрещувати також незаконнонароджених та дітей, покинутих напризволяще. Такі обставини священик обов'язково фіксував у метриці.
У книзі вінчаних парох записував час та місце усіх трьох передшлюбних опитувань парафіян. Далі занотовував імена молодят та їхніх батьків, звідкіля походять, вік, родинний статус. Обов'язковим був запис про добровільність шлюбу з обох сторін, прізвища свідків.
Книга реєстру парафіян (iiber status animarum) фокусувала у собі ім'я та прізвище кожного члена сім'ї та його вік. Список мав охоплювати усіх прихожан: як корінних мешканців даної місцевості, так і тих, хто перебував тут тимчасово або мав намір перебратися на постійне місце проживання в іншу парафію.
Книга померлих вимагала від кліру обов'язкової фіксації поховальних обрядів у метриках. Нотувалися такі відомості: рік, місяць, день смерті вірного (зазначалося прізвище, ім'я, по-батькові), місце смерті, віросповідання, чи прилучався до святих таїн [13].
Значною мірою через важкі для церкви наслідки Визвольної війни та Руїни, "Метрика церковна" Антонія Винницького територіально обмежувалася Галичиною та Холмщиною. Практично вона функціонувала від середини 70-х рр. до кінця XVII ст. Метрична книга з різними категоріями записів давала можливість священику мати уявлення про чисельність парафії, її природний рух, представити у 
разі потреби світській чи церковній владі достовірну інформацію про того чи іншого мирянина, контролювати суспільне та релігійне життя парафіян. Врешті, метричні виписки були вірогідним посвідченням юридичного статусу особи, її територіального походження, сімейного стану.
Локальність характеру "Метрики" Винницького та пасивний опір "нововведенням" місцевих владик, неувага до цих питань єпархіальних соборів спричини до обмеженого її впливу.
Після смерті А. Винницького це питання вирішували єпископ Йосиф Шумлянський (1667-1708 рр.) у Львівській єпархії та митрополит Варлаам Ясиньський (1690-1707 рр.) у Київській єпархії. Певним чином загальноконфесійне прагнення до впорядкування справи ведення метрик ілюструє те, що саме на період служіння Шумлянського припадає перехід його єпархії з православ'я до уніатства. Першим кроком на шляху цих реформ владикою Й. Шумлянським стало видання тогочасною українською мовою книги "Зерцало до зрозуміння святої віри" [14]. Львівський єпископ, актуалізуючи необхідність ведення реєстрів зазначає, що метричні книги є важливим елементом сакраментальної практики Православної Церкви.
"Зерцало" вимагало ведення двох видів метричних записів - хрещення і вінчання. Священик мав занотовувати верифіковану дату хрещення, християнське ім'я народженого, ім'я та прізвища його батьків та кумів, територіальне походження осіб, які фігурували в акті. Подібні відомості повинні були вноситися й у книгу вінчаних. Прикметно, що Й. Шумлянський обійшов увагою книги померлих та реєстри парафіян.
Ситуація із нерегулярністю та необов'язковістю у веденні метричних книг, принаймі в Галичині, продовжувалася до часу Генеральної візитації Львівської єпархії 1730-33 рр. Відтоді запровадження метрик стає повсюдним і в інших регіонах. Цьому сприяло також і розширення сфери вжитку метричних книг у 
суспільстві (зокрема метричні посвідчення допомагали з'ясовувати юридичний статус особи, походження селян-втікачів, рух і статистику населення [15].
Слід зауважити, що метрики того часу велися не лише у спеціальних книгах, але й на окремих аркушах, у зошитах, на полях богослужбових книг, у рукописних календариках [16]. Записи велися як досить охайно, так і навпаки. У порівнянні з уніфікованими метричними книгами XIX ст., екземпляри XVIII є справжніми пам'ятками історії та культури, оскільки кожна з них мала індивідуальний характер. Церковна регламентація стосувалася лише рубрик про хрестини, вінчання та поховання. Часто у таких документах можна зустріти матеріал іншого характеру: кількісний склад родини, відомості про наймитів, число сповідних та несповідних душ [17].
Метричні книги кінця ХУІІІ-ХІХ століття, які містять генеалогічну інформацію щодо селян Правобережної України, конфесійно належать до трьох основних гілок християнства на цих теренах - православної, римо-католицької та греко-католицької церков. Нами вибірково оглянені збірки таких документів у фондах Державного архіву Вінницької області, Центрального Державного історичного архіву України у м. Києві, Кам'янець-Подільського міського архіву, рукописного фонду Кам'янець- Подільського історичного музею-заповідника та Інституту рукопису Нацональної бібліотеки України ім. Вернадського (близько 100 одиниць зберігання). Попри конфесійні відмінності, спорідненість функцій та спільність традиції походження сприяли певній тотожності вживаних ними метричних кних. Метрики складалися з трьох розділів: хрещених, вінчаних та померлих. Супутні свідчення, що містяться у кожному з цих розділів також є подібними. XIX століття поклало початок уніфікованого формуляру метричних книг в 
Російській імперії. Укази про належне їх упорядкування та збереження повторювалися протягом усього цього періоду (наприклад, 16 травня 1802 р., 22 лютого 1812 р., 15 травня 1824 р., 31 травня 1826 р., 23 грудня 1889 р., тощо). За неподобне ведення метрик (як і сповідальних розписів, книг шлюбних оголошень), 
а саме: пропуски записів, несвоєчасне нотування, каліграфічні хиби, підчистки та виправлення без належних обумовлень, недотримання порядку форми записів, священики могли бути покарані доганою або грошовим штрафом, ба більше - усуненням від місця і переведенням у причетники [18].
Формуляр реєстраційних записів, який почав запроваджуватися на Правобережжі України після другого поділу Речі Посполитої, був законодавчо закріплений у Імперії ще указом Синоду від 20 лютого 1724 р. "Про зміст священикам метричних книг для запису народжених, одружених і помираючих та 
про надсилання з них щорічно екстрактів до архиреїв" [19]. Зокрема, в частині 1 "про народжених" зазначалися дати уродин та хрещення, імена батьків та похресників. У частині 2 "про одружених (о бракосочетавшихся)" - хто вінчався, коли, імена "поручителів". Нарешті, в частині 3 "про померлих" зазначалася дата смерті, ім'я, вік та причина смерті, а також хто сповідав і де похований. У всіх трьох частинах слід було вказувати імена парохів, які здійснювали відправи.

У 1837 році були законодавчо введені нові форми метричних книг [20]. Вказувалося священикам щомісяця завіряти та підписувати книги, зазначаючи число народжених, померлих та одружених за цей час. Благочинні мали перевіряти метрики що пів-року. Підчистки заборонялися. Батьки, хресні, молоді та їх "поручителі" отримали можливість особисто перевіряти правильність записів [21].

Однак, логіка чиновників центральних установ не завжди знаходила схвалення і розуміння у тих, хто мав на місцях виконувати настанови Синоду. Прикметним є звернення до Подільської духовної консисторії її члена протоієрея Юліана Лотоцького [22].О пираючись на власний досвід багаторічного керівника Архівного відділення консисторії, Лотоцький вказує на очевидні вади нової форми метричних книг. По-перше, майже % обсягу кожного документа залишалося незаповненим. Причиною було те, що книги на кожний рік відсилалися до пароха вже прошитими і скріпленими печаткою консисторії. Кількість аркушів у такому зшитку визначалася "на око" і з запасом. Як наслідок, скаржиться завідувач архіву, кожна книга на половину повіту важить біля 2-х пудів."Второе неудобство этихъ метрическихъ книгъ состоять въ самой форме записки метрическаго акта; поелику каждый актъ не довольно того, что обьясняеть лица, совершавшія актъ, но еще требуетъ подъ собою підписи всего причта, чемъ разстрачивается лишняя купленная высокою ценою бумага, къ чему способствують лишнія графы въ самой тетради, безъ каковыхъ можна было бы въ четыре раза более вмещать актовъ со смысломъ вполнъ обясняющимъ собьітіе". Лотоцький не тільки відзначає недоліки нововведень, але й порівнює останні із традиційним для Правобережжя формуляром, який він називає "бывшаго Греко Уніятскаго в ероисповеданія". Його перевага полягає у записі кліру та назви села у кінці чи на початку розділу, а не за кожною подією. Цікавою є і пропозиція протоієрея про доцільність зазначення у першій частині (про народжених) "природного прізвища матері дитини", а у третій - про померлих - "сімейства, що залишилося після смерті одного з подружжя".

Однак, такі ідеї не відповідали загальній тенденції у справі обліку населення - на уніфікацію та жорсткішу регламентацію ведення книг. 20 вересня 1878 р. був підписаний указ "Про точне дотримання встановленої законом форми метричних книг". Його породила необхідність вказувати у призовних списках ім'я, повне ім'я батька (у позашлюбних - матері) місяць та день народження новобранця. Відтак, до метричних відомостей, що надсилалися до призовних установ, заносилися свідчення про стан та чин батьків і місце народження хлопця.
Взагалі, на кінець сторіччя парафіяльне духовенство мало обов'язком укладання багаточисельних виписок з метричних книг на вимогу цивільних установ. 16 травня 1890 р. Синод зобов'язав священиків вести ще й щомісячну статистику смертності від заразних хвороб за метричними записами.
Таким чином, інформаційний потенціал метрик, що заповнювалися православними священиниками, все активніше залучався та використовувався органами адміністративної статистики. Хоча селяни переважно були православними, вважаємо помилкою оминати увагою документацію римо-католицької церкви, як джерело з генеалогії посполитих. Чимало католиків (наприклад т.зв. однодворці) за своїм соціальним статусом належали до селянства. Метрики хрещення католиків включають такі відомості: 1) коли, хто, де і від кого, "із самої води чи теж зі святих отців охрещений"; 2) яких родичів, коли, де і в якій парафії народився; 3) хто тримав до хрещення, тобто хто були куми (1834 р.) [23].
Трапляється дещо видозмінений формуляр. Приміром метрика Браїлівського костьолу (Подільська губернія 1870-ті рр.) містила наступні розділи у порядку черговості: 1) яких батьків, коли та де, тобто в якій парафії народився; 2) хто були по імені та прізвищу куми при святому хрещенні, та хто був присутній; 3) 
„рукоприкладство" свідків по бажанню [24]. Структурно іншим є формуляр, видрукуваний та розісланий по єпархіям у 70- ті роки XIX ст. У ньому існував лише один розділ, який проливав генеалогічне світло щодо охрещення: коли, де, хто та ким і чи однією водою, а чи з усіма таїнствами охрещений [25].
Метричні книги шлюбу в католиків теж складаються із трьох частин: 1) коли, де, хто і багаточисленним оголошенням шлюбу благословив; 2) яких молодят, якого обоє походження, соціального стану, віку, парафії; 3) хто з боку наречених є родичами, а хто свідками. Така форма зустрічається у 50-70-х роках XIX ст. [26]. За аналогічним принципом побудовано метрики померлих (1840-і роки): 1) коли, де, хто, з якої хвороби, зі старості чи з випадку помер, чи прийняв святі таїнства, чи ні; 2) якого був звання та стану, чи був у шлюбі, чи вдівець, чи неодружений, як довго жив, яких залишив дітей; 3) від якого отця, коли, де похований і коли, та де помер.
Подібна форма вживалася аж до початку XX ст. Подальші зміни полягали лише у вилученні інформації щодо місця поховання, місця та часу смерті. Певні видозміни нами прослідковано і у формулярах померлих за 70-ті року XIX ст. Зокрема, у них не зауважувався сімейний статус особи.
Метрики уніатів укладалися в кінці XVIII ст. за наступною схемою. У книзі хрещення зазначалося, що священик такий-то тоді-то охрестив та миропомазав такого-то від подружжя (прізвище та імена); тут же вказувалися імена та прізвища кумів. Іноді зазначався соціальний стан батьків, їх законновінчаність, більш детальна інформація щодо кумів (такого-то син, мешкає там-то). У актах вінчання зазначалися прізвища та імена наречених та їхніх батьків.
Короткий аналіз практики запровадження та змісту метричних книг на території Правобережної України, дозволяє зробити наступні висновки. Метричні книги є багатоплановим історичним джерелом. Насамперед вони проливають світло на походження особи та її родинні взаємини. Дозволяють  встановлювати дати народжень, одружень і смертей селян. Метрики допомагають визначити ареал імен та прізвищ, характерних для певного часу та території. Інформація, що міститься в них, надає можливість вивчати суспільно-звичаєві засади (хресні імена, добір свідків, кумів).

Записи у актах шлюбу допоможуть з'ясовувати родинні і дружні взаємини у межах парафії або сусідніх приходів. Зокрема, висвітлюються зв'язки: батьки-діти, брати-сестри, хресні батьки - похресники, свати, куми. У період від кінця XVIII - до початку XX ст. формуляр метричних книг на території Правобережної України послідовно видозмінювався від архаїчної різнобарвності записів з мінімальним набором обов'язкових нотаток до уніфікованого переліку з розширеним колом параграфів.

На зазначений час припадає все активніше залучення свідчень метрик до забезпечення потреб адміністративного обліку населення. Поруч з деякими документами державно-адміністративного походження (ревізькими реєстрами (сказками), посімейними списками), метричні книги є фундаментом для здійснення реконструкцій селянських родоводів Правобережжя XVIII - початку XX ст. Однак, оскільки збереженість церковних документів фрагментарна, інколи за винятком значних періодів часу, такі розвідки потребують комплексного використання усієї можливої джерельної бази.

Л і т е р а т у р а
1. Мирон (Франко И.) Йосиф Шумлянский, последний православный епископ львовский и его „Метрика"// Киевская старина. 1891. - Т. 33. - С. 337-362; Т. 34. - С. 1 - 21.
2. Барвинський Б. Метрики в сільській практиці XVIII століття //Записки НТШ. - Львів, 1903. - Т.56. - С. 23-25.
3. Перковский А.Л. Народонаселение Украины в XVIII веке: Автореф. дисс.. .канд. ист. наук. - К., 1968;
Крикун Н.Г. Документальные источники по демографии Правобережной Украины XVIII // Историографические и источниковедческие проблемы отечественной истории. Межвуз. сб. науч. Трудов. -
Днепропетровск, 1983. - С. 81-83.
4. Любченко В. Колекція Подільських метричних книг XVIII ст. як джерело історико-краєзнавчих
досліджень // Матеріали ІХ-ої Подільської історико-краєзнавчої конференції. - Кам'янець-Подільський, !995.
- С . 170-173.
5. країнська генеалогія: теорія, методологія, історія та практика. - К., 1996. - С. 150-154.
6. Скочиляс І. Метричні книги в Галичині І пол. XVIII століття //Знак. 1997. - Ч. 14. - С. 4-5; його ж.
"Метрика церковна" Антонія Винницького 1675 р. та її поширення в Україні // Знак. - 2001. - Ч. 24. - С. 2-4;
його ж. Метрична реформа у Львівській епарй' 1680 р. // Знак. - 2002. - Ч. 25. - С. 2-3; його ж. Запровадження
метричних книг у Київській православній митрополії в другій половині XVII століття // Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства. - Біла Церква. 2001. - С. 77-87.
7. Антонова И.И. Метрические книги XVIII - начала XX веков в России: источниковедческое исследование: Дисс. ... канд. ист. наук. - М., 1997; Антонов Д.Н. Реконструкция крестьянских родов: практический опыт на материалах сельца Ясная Поляна Крапивенского уезда Тульской губернии // Вспомогательные исторические дисциплины: высшая школа, исследовательская деятельность, общественные организации. Сб. тез. /М .: РГГУ, 1994. - С. 25-26. Ksiegi metrykalne і stanu cywilnego w archiwach panstwowych w Polce. Informator / Opr. A. Laszuk. - Warszawa, 1998. - S 4. 302, 328. Barsting H. Geschichte der Matrikeln von der Fruhkirche bis zur Gegenwart. - Freiburg, 1959; Sartnanyova J. Cirkevne matriky na Slovenskuzo 16-19. storodia. - Bratislava, 1991.
8. Encyklopedia koscielna. Warszawa. 1881. - T. 14. - S. 224-230; Энциклопедический словарь (изд. Ф.Брокгауз и И.Эфрон) - СПб. 1896. - Т. 37. - С. 201-203.
9. ГрушевськийМ. Метрика Самбірська (подробиці з історії відносин релігійних) //Записки наукового
товариства ім. Т. Шевченка. 1896. - Львів, Т. 10. - С. 1-8.
10. Требник Петра Могили 1646 (перевид з оригіналу) /У пор. Аркадій Жуковський. - Канберра-Мюнхен-Париж, 1988. - Ч . III. - С . 245-430 (у книзі сторінкова пагінація криницею).
11 .Скочиляс І. Запровадження метричних книг... - С. 78.
12. Його ж: "Метрика церковна"... - С. 2-4.
13. Там само .-С .З .
14. Його ж: Метрична реформа... - С. 2-3.
15. Його ж: Метричні книги в Галичині... - С. 5.
16. Там само .-С . 4.
17. Любченко В. Колекція Подільських метричних книгXVIII с т ....-С . 170.
18. Устав духовных Консисторий.-СПб., 1883.Ст. 195.- С . 75.
19. Полное собрание законов Российской империи (далі - ПСЗ). - СПб, 1830. - Т. VIII. - № 4480.
20. ПСЗ-2. - Т. VI. - Огд. 1. - № 4397.
21. Руководственные для православного духовенства указы Св. Правительствующего Синода (1721-1878).-   М ., 1879.- С . 480.
22. Кам'янець-Подільський міський державний архів. - Ф. 3 15. - Оп. 1. - Спр. 8715.
23. Державний архів Вінницької області. - Ф. 737. - Оп. 1. - Спр. 28. - Арк. 47.
24. Там само. - Ф. 904. - Оп. 3 1. - Спр. 6. - Арк. 105.
25. Там само. - Оп. 28. - Спр. 21. - Арк. 12.
26. Там само. - Оп. 28. - Спр. 54. - Арк. 17; Оп. 3 1 .-Спр . 1. - Арк. 254.